Закономірності функціонування дихальної системи людини у процесі праці




Скачати 186.92 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір186.92 Kb.
Лекція 9

Функціональні системи організму людини під час трудової діяльності

  1. Закономірності функціонування дихальної системи людини у процесі праці.

  2. Реакції серцево-судинної системи працівника на трудові навантаження.

  3. Терморегуляція організму людини в процесі праці.

  4. Особливості відновлювальних процесів в організмі працівника після роботи.

1. Закономірності функціонування дихальної
системи людини у процесі праці

Підтримання в організмі оптимального рівня окислювально-відновлювальних процесів забезпечується системою дихання. Суть дихання полягає в постійному оновленні газового складу крові та біологічному окисленні в тканинах.



Дихання — це сукупність складних процесів, внаслідок яких відбувається споживання організмом кисню і виділення вуглекислого газу. Розрізняють зовнішнє та внутрішнє (тканинне) дихання. Зовнішнє дихання — це обмін повітря між зовнішнім середовищем та легеневими альвеолами. Внутрішнє дихання — це споживання клітинами кисню і виділення ними вуглекислого газу.

Задоволення потреби організму в зростаючій кількості кисню в зв’язку із збільшенням енергетичного обміну під час праці і виведенні з нього надлишку вуглекислоти забезпечується за рахунок відповідного пристосування до роботи дихальної системи.

Збільшення газообміну стає можливим завдяки зростанню таких показників роботи дихальної системи, як частота і глибина дихальних рухів, легенева вентиляція, коефіцієнт використання кисню.

Легенева вентиляція — це кількість повітря, яке проходить через легені за одиницю часу (одну хвилину). Вона залежить від частоти дихань та об’єму одного вдиху (кількість повітря, яку людина вдихає).

Дихальний об’єм у стані спокою становить 300…500 мл, а частота дихань — 12…18 за одну хвилину. Таким чином, легенева вен­тиляція, або хвилинний об’єм дихання, дорівнює 5—8 л повітря. Під час роботи хвилинний об’єм дихання збільшується за рахунок зростання частоти дихань і збільшення дихального об’єму. Останній збільшується за рахунок резервного об’єму вдиху, тобто максимальної кількості повітря, яку можна вдихнути після спокійного вдиху. Резервний об’єм вдиху становить 1500…2000 мл.

Можливості збільшення дихального об’єму залежать від життєвої ємкості легень. Остання характеризується максимальною кількістю повітря, яку можна видихнути після максимального вдиху. Життєва ємкість легень у молодих чоловіків становить 3,5…4,8 л, у жінок — 3…3,5 л. У тренованих людей ці показники значно вищі — 5…7 л. Під час м’язової діяльності глибина дихання, як правило, не перевищує 30—40% життєвої ємкості легень.

При значних м’язових напруженнях частота дихань може досягати 50 і більше за хвилину, а об’єм одного вдиху — 2…2,5 л. Отже, хвилинний об’єм дихання зростає до 120—160 л. Проте в більшості людей під час м’язової роботи легенева вентиляція не перевищує 100 л/хв. Дослідженнями фізіологів було встановлено, що між середньою глибиною дихання і рівнем енергетичних витрат існує тісний кореляційний зв’язок. За показником частоти дихань працівника у процесі праці можна обчислити витрати енергії за хвилину, ккал [4]:

Е = 0,198 ng – 3,06,

де ng — частота дихань за хвилину.

Під час інтенсивної м’язової роботи збільшується коефіцієнт вико­ристання кисню до 4—8% проти 3—4% в стані спокою. При локальних роботах цього не спостерігається. Залежно від важкості роботи споживання кисню може зрости до 1…3 л/хв проти 150…300 мл/хв у стані спокою.

Можливі також зміни ритму дихання в процесі праці. Так, максимальні короткочасні зусилля виконуються за затримки дихання. При виконанні легких робіт цього не спостерігається, за винятком випадків, коли робота особливо точна, складна і відповідальна. Аналогічні процеси мають місце при виконанні розумової роботи, яка вимагає напруженої уваги.

Якщо робота дуже важка для людини, то може настати розлад у диханні, який суб’єктивно сприймається як задишка, порушення ритмів дихальних рухів. Як правило, такі явища спостерігаються у людей з
низьким рівнем працездатності, що вказує на необхідність професійного добору для таких робіт за показниками м’язової сили і витривалості.

Залежно від об’єму легеневої вентиляції і споживання кисню за одну хвилину в процесі праці виділяють шість груп робіт за рівнем важкості (табл. 2).


Таблиця 2


ВАЖКІСТЬ РОБІТ ЗА ПОКАЗНИКОМ ЛЕГЕНЕВОЇ
ВЕНТИЛЯЦІЇ І СПОЖИВАННЯ КИСНЮ


Рівень важкості
роботи

Легенева
вентиляція, л/хв

Споживання
кисню, л/хв

Затрати
енергії, ккал/хв

Легка

10…20

0,5…1,0

2,5…5

Середня

20…35

1,0…1,5

5…7,5

Важка

35…50

1,5…2,0

7,5…10

Дуже важка

50…65

2,0…2,5

10…12,5

Надзвичайно важка

65…85

2,5…3,0

12,5…15,0

Виснажлива

Понад 85

Понад 3,0

Понад 15,0

Слід зазначити, що роботи однієї групи важкості можуть по-різному впливати на організм різних працівників. Це зумовлюється різними індивідуальними значеннями показника максимального споживання кисню (МСК). Оскільки можливості дихальної системи не безмежні, то для кожної людини існує індивідуальна межа, понад яку споживання кисню неможливе. Найбільша кількість кисню, яку організм може спожити за одну хвилину при максимально важкій роботі, називається максимальним споживанням кисню. Розмір МСК є показником аеробної продуктивності організму і харак­теризує його здатність використовувати енергію на м’язову роботу за рахунок аеробних процесів. Рівень МСК залежить від фізичного розвитку, віку, статі працівника і становить 2…4 л/хв. У спортсменів він може становити 7 л/хв.

Виконувати роботу з витратами на рівні МСК можна лише декілька хвилин. Тривала робота протягом робочої зміни може виконуватися з витратами на рівні 25—30% МСК. Отже, для працівника, показник МСК якого становить 2,5 л/хв, робота, що вимагає споживання 1 л кисню за хвилину, буде такою ж важкою, як робота з рівнем споживання кисню 1,6 л/хв для працівника, МСК якого становить 4 л/хв.

Це означає, що частина робітників справляється з важкими роботами, а для інших вони є надмірно важкими або виснажливими.

Для виконання будь-якої роботи необхідна певна кількість кисню, яка називається кисневим запитом. Розрізняють сумарний і хвилинний кисневий запит. Сумарний кисневий запит — це кількість кисню, яка необхідна для виконання всієї роботи. Хвилинний кисневий запит — це кількість кисню, яка необхідна для виконання цієї роботи протягом однієї хвилини. У деяких випадках фактичне споживання кисню може відставати від потреби організму. Значить, організм змушений працювати в анаеробних умовах. Робота буде тривати доти, поки не виснажаться енергетичні ресурси. При цьому нагромадження молочної кислоти може значно перевищувати норму, а ресинтез АТФ не зможе здійснюватися. Для ліквідації молочної кислоти потрібен кисень. Кількість кисню, яка необхідна для окислення продуктів обміну, що утворилися під час роботи, називається кисневим боргом. Іншими словами, кисневий борг — це різниця між сумарним кисневим запитом і кількістю кисню, який фактично споживається під час роботи. Величина максимально можливого кисневого боргу характеризує анаеробну продуктивність організму. У більшості працівників вона становить 4…10 л, у спортсменів — 15…22 л.

Ліквідація кисневого боргу відбувається після закінчення роботи. Це стосується надзвичайно важких робіт, тривалість яких незначна.

Для більшості робіт характерне пропорційне збільшення газообміну щодо механічної роботи. При цьому певне нагромадження продуктів розпаду на початку роботи може бути окислене у процесі роботи. Роботу, при якій потреба в кисні задовольняється повністю, називають роботою у стійкому стані. Це означає, що її можна виконувати без відпочинку протягом однієї-двох годин. Якщо ж споживання кисню досягло певного постійного рівня, який, проте, не забезпечує потреб організму і в ньому нагромаджуються продукти розпаду, то необхідно знизити темп роботи або організувати перерву для відпочинку.



2. Реакції серцево-судинної системи
працівника на трудові навантаження

Трудова діяльність, супроводжуючись певними затратами енергії, вимагає збільшення інтенсивності окислювальних процесів, що, у свою чергу, відбивається на показниках гемодинаміки, стані серця і кровоносних судин працівника. Саме з кровотоком надходять до всіх органів і тканин працюючого організму необхідні поживні речовини і кисень. Одночасно в кров виділяються з тканин продукти обміну та вуглекислота. Ці процеси складають транспортну функцію крові. Кров виконує також терморегуляторну (підтримання постійної температури тіла), захисну (білі кров’яні тільця поглинають мікроби, що потрапили в організм) і гуморальну (розносить по всьому тілу гормони, які посилюють або послаблюють діяльність різних органів) функції.

Відповідно до важкості роботи та факторів зовнішнього середовища в організмі працівника збільшується кровоток, мірою якого є хвилинний об’єм крові, тобто кількість крові, яка проходить через систему кровообігу за одну хвилину.

Збільшення хвилинного об’єму крові досягається за рахунок двох механізмів пристосування серцево-судинної системи до умов роботи:

● посилення діяльності серця;

● розширення капілярів.

Діяльність серця посилюється збільшенням частоти скорочень серця за одиницю часу, тобто збільшення пульсу, а також шляхом збільшення ударного об’єму серця. Ударний об’єм — кількість крові, яка виштовхується в судини за одне скорочення.

В стані спокою частота пульсу у людини становить 60…80 ударів за хвилину, ударний об’єм — 50…80 мл, а хвилинний об’єм крові — 5…6 л.

Під час інтенсивної роботи частота пульсу може зростати до 180…240 ударів за хвилину), ударний об’єм крові — до 100…150 мл, а хвилинний об’єм — до 20…30 л. Доведено, що перевищення частоти пульсу при роботі понад 150…190 ударів за хвилину є малоефективним, оскільки при цьому зменшується ударний об’єм. На частоту пульсу, крім м’язових зусиль, впливають рівень емоційних реакцій, робоча поза, температура навколишнього середовища. Так, у робочій позі стоячи частота пульсу працівника може бути на 10…15 ударів за хвилину більшою, ніж в позі сидячи (80…90 замість 70…75). При температурі 25…30 °С частота пульсу також зростає на 10…15 ударів за хвилину.

При важкій фізичній роботі, особливо в несприятливих умовах теплового перегрівання, частота пульсу у працівника може досягати 150 ударів за хвилину. 140…160 ударів за хвилину може досягати частота пульсу у працівників, які виконують напружену нефізичну роботу.

Проте показники пульсу залежать від індивідуального фізичного стану працівника, його віку і статі. За одних і тих самих навантажень частота пульсу у жінок в середньому на 10…15 ударів за хвилину більша, ніж у чоловіків. Фізично сильніша людина виконує аналогічну роботу з меншою частотою пульсу, ніж менш працездатна.

При фізичній роботі частота пульсу досить тісно корелює з показником споживання кисню, тобто затратами енергії (табл. 3).


Таблиця 3


ЧАСТОТА ПУЛЬСУ, СПОЖИВАННЯ КИСНЮ
І ЗАТРАТИ ЕНЕРГІЇ У ПРОЦЕСІ ПРАЦІ


Частота пульсу,
ударів/хв

Валове споживання
кисню, мл/хв

Затрати енергії без основного обміну, ккал/хв

90…100

600…800

2…3

100…110

1000…1200

4…5

110…125

1400…1600

6…7

125…160

1800…2200

8…10

Частота пульсу досить адекватно відображає функціональне напруження організму під час не тільки фізичної, а й розумової та сенсорно напруженої праці. За показником «робочого пульсу» роботи поділяються на такі групи:

● дуже легкі — до 80 ударів/хв;

● легкі — 80…100 ударів/хв;

● середньої важкості — 100…120 ударів/хв;

● важкі — 120…140 ударів/хв;

● дуже важкі — 140…160 ударів/хв;

● надзвичайно важкі — 160…180 ударів/хв;

● виснажливі — понад 180 ударів/хв.

На думку багатьох учених-фізіологів, тривалість трудових операцій, які виконуються при частоті пульсу більш ніж 140 ударів за хвилину, не повинна перевищувати 6 годин на тиждень. Середньозмінна частота пульсу у працівників не повинна перевищувати 100 ударів за хвилину.

У процесі праці більша частина крові поступає в розширені судини працюючих м’язів. В органах, які не беруть участі в роботі, судини звужуються і кровопостачання зменшується. Так, якщо в стані спокою до скелетних м’язів поступає 25% крові, то при легкій роботі — 45%, а при дуже важкій роботі — до 88%. Кровопостачання серця при важкій роботі збільшується в чотири рази порівняно зі станом спокою.

Збільшення кровопостачання у працюючих м’язах супроводжу-
ється не тільки збільшенням кількості розкриття в них капілярів, але і зменшенням протидії руху крові. Проте останнє не повністю відповідає збільшенню кровотоку, що призводить до підвищення в процесі праці артеріального тиску.

Артеріальний кров’яний тиск характеризується максимальним (систолічним) і мінімальним (діастолічним) тиском. У здорових працездатних людей мінімальний тиск під час роботи мало змінюється — зменшується або збільшується на 5…15 мм рт.ст.

Максимальний тиск підвищується до 150 і навіть 200 мм рт. ст. відповідно до потужності виконуваної роботи.

Різниця між максимальним і мінімальним тиском крові називається пульсовим тиском, а середня арифметична цих двох показників — середнім динамічним тиском. Використовуючи показники артеріального кров’яного тиску, можна обчислити ударний (систолічний) об’єм крові, мл, працівника за формулою Старра:

Vc = 90,97 + 0,54 Pn – 0,57 Pg – 0,61 M,

де Рn пульсовий тиск, мм рт. ст.; Рg діастолічний (мінімальний) тиск, мм рт. ст.; М — вік, повних років.

Хвилинний об’єм крові Vхв розраховується як добуток ударного об’єму на частоту пульсу n.

Vхв = Vc n.

Для об’єктивнішої оцінки змін хвилинного об’єму крові працівника під час роботи вираховують так званий належний хвилинний об’єм крові, л:



,

де m — маса тіла, кг; h — зріст, см; k — коефіцієнт (0,162 для жінок; 0,167 для чоловіків).

Порівняння хвилинного об’єму крові під час роботи з належним дозволяє більш точно оцінити специфіку функціональних змін у серцево-судинній системі працівника, зумовлених дією різних факторів.

Стан серцево-судинної системи працівника залежить від трудових навантажень. Для оцінки її адаптованості до цих навантажень порівнюють показники систолічного кров’яного тиску і частоти пульсу під час роботи і в стані спокою.

Коефіцієнт підвищення систолічного (максимального) тиску роз­раховується за формулою:

,

де Рс.роб — систолічний тиск при роботі, мм рт. ст.; Рс.сп — систолічний тиск у стані спокою, мм рт. ст.

Коефіцієнт підвищення частоти пульсу розраховується за формулою:

,

де nроб — частота пульсу під час роботи; nсп — частота пульсу в стані спокою.

Якщо K1 > K2, то регуляція серцево-судинної діяльності відбувається нормально; якщо K1 < K2, то має місце серцева недостатність.

Про рівень тренованості серцево-судинної системи працівника до фізичних навантажень свідчить коефіцієнт витривалості



.

Збільшення коефіцієнта витривалості в зв’язку зі зменшенням пульсового тиску є показником детренованості серцево-судинної системи працівника. Другим показником, який характеризує пристосування серцево-судинної системи до фізичних навантажень, є показник якості реакції. Він конкретніше характеризує відновлення кров’я­ного тиску і частоту пульсу після виконання інтенсивної роботи:



,

де Kp — показник якості реакції; Pn1 і Pn2 — пульсовий тиск до і після роботи; n1 і n2 — частота пульсу до і після роботи.

В нормі Кp < 1. Збільшення цього показника свідчить про несприят­ливу реакцію серцево-судинної системи людини на навантаження.

Існує певний зв’язок між серцево-судинною і дихальною системами під час праці. Цей зв’язок виражається коефіцієнтом співвідношення пульс-дихання



,

де nn — частота пульсу, ударів/хв; nд — частота дихань /хв.

В стані спокою Кспд становить 4—5, при роботі він збільшується. Чим більше Кспд наближається до вихідних значень, тим більш злагоджено працюють системи кровообігу і дихання. Різке збільшення Кспд свідчить про перенапруження серцево-судинної системи, зниження — про процеси декомпенсації в дихальній системі.

Робота викликає фізіологічні зрушення в складі крові, ступінь і спрямованість яких залежать від інтенсивності роботи. Спочатку збільшення інтенсивності роботи призводить до збільшення в складі крові еритроцитів, лейкоцитів, гемоглобіну, що сприяє посиленому забезпеченню тканин киснем і підвищенню працездатності. Подальше збільшення навантажень призводить до погіршення цих показників, а надмірно втомлива робота може викликати патологічні зрушення. Під час роботи у складі крові збільшується вміст фосфорних сполук, молочної кислоти та вуглекислоти.



3. Терморегуляція організму
людини в процесі праці

Посилення енергозатрат і обміну речовин при виконанні роботи, зокрема м’язової, викликає в організмі працівника збільшення теплоутворення, що відображається на його терморегуляції. Основні зміни терморегуляції при роботі виражаються в підвищенні температури тіла і шкіри, а також у зміні тепловіддачі.

У людини температура підтримується на постійному рівні (36,5…37,0 °С). Постійність ця забезпечується двома процесами — теплоутворенням і тепловіддачею.

Джерелом утворення тепла в організмі є окислювальні процеси. Особливо багато тепла утворюється в м’язах під час роботи. Так, під час ходьби теплоутворення збільшується в 1,5—2 рази, а при інтенсивній м’язовій роботі — в 10 і більше разів.

При охолодженні організму теплоутворення збільшується за рахунок посилення окислювально-відновлювальних процесів. Це так звана хімічна регуляція. Крім того, посилення теплоутворення забезпечується мимовільним м’язовим тремором, що становить механічну регуляцію. За низьких температур навколишнього середовища споживання кисню і теплопродукція можуть збільшуватися в 3—5 раз.

Утворюване в організмі тепло не може бути подальшим джерелом енергії і виводиться з нього через шкіру і легені. Тепловіддача здійснюється шляхом конвекції, проведення, випромінювання та випаровування.



Конвекція — це віддача тепла у навколишнє повітряне середовище.

Проведення — це віддача тепла предметам, які безпосередньо прилягають до людини (одяг, взуття, інструменти).

Випромінювання — це нагрівання навколишніх предметів, які мають нижчу температуру, шляхом поширення теплової енергії через повітряне середовище.

Випаровування — це віддача тепла шляхом потовиділення. Випаровування 1 мл поту з поверхні тіла призводить до втрати 0,585 ккал тепла.

В стані спокою при температурі 18…20 °С тепловіддача організму забезпечується за рахунок конвекції і проведення на 30%, за


рахунок випромінювання — на 45% і за рахунок випаровування — на 25%. При підвищенні температури зовнішнього середовища до 34—35% тепловіддача здійснюється виключно шляхом випаровування поту. В умовах підвищеної температури, особливо при інтенсивній м’язовій роботі, коли в організмі працівника збільшується теплоутворення, потовиділення може збільшуватися до 1 л за годину проти 0,5…0,7 л за добу.

При високій температурі виробничого середовища у працівників відмічаються збільшення частоти пульсу до 140…180 ударів за хвилину, підвищення артеріального кров’яного тиску та підвищення температури шкіри. В деяких випадках можливий тепловий удар, тобто гіпертермія (перегрів організму) третього ступеня, що призводить до втрати свідомості, погіршення кровообігу. Зауважимо, проте, що невелике підвищення температури тіла працівника на початку роботи позитивно впливає на організм: підвищуються збудливість нервових центрів, лабільність і працездатність. Роботами Донецького НДІ гігієни праці і профзахворювань встановлено, що температура повітря +22 °С є тією межею, вище якої знижується працездатність. Так, при температурі виробничих приміщень в межах 26…30 °С працездатність знижується наполовину порівняно з її рівнем при температурі +18 °С.

Утворення великої кількості тепла в організмі працівника під час роботи навіть при температурі 18…20 °С супроводжується інтенсивним потовиділенням. Так, при 20°С під час порівняно легкої фізичної роботи потовиділення становить 90 г/год, а при важкій — 400 г/год; при 25°С — відповідно 130 і 470 г/год.

Ефективність терморегуляції організму працівника великою мірою залежить від особливостей поєднання температури, вологості і руху повітря. Чим вища вологість повітря і менша швидкість його переміщення, тим повільніше випаровується піт. Висока вологість повітря утруднює випаровування поту з поверхні тіла працівника, який виконує інтенсивну м’язову роботу, уже при температурі +21 °С. При відносній вологості, яка перевищує 85%, і температурі повітря понад 30 °С порушується терморегуляція організму і може статися його перегрів. Оптимальні значення відносної вологості повітря 40—60%, максимально допустимі — не більш як 75%.

Рух повітря може бути як фактором охолодження організму (при температурі 15…18 °С), так і фактором перегріву (при температу-
рі 40 °С).

Показники оптимальних температур у приміщеннях для деяких видів робіт при відносній вологості повітря 50% і обмеженому переміщенні повітря наведені нижче.

Розумова робота 20…23 °С

Легка фізична робота сидячи 19…20 °С

Легка фізична робота стоячи 17…18 °С

Важка робота стоячи 16…17 °С

Дуже важка робота 15…16 °С

Завдяки складній системі терморегуляції в організмі працюючої людини підтримується тепловий баланс. При цьому, якщо нагромадження тепла в організмі під час важкої роботи в умовах


нагріваючого мікроклімату супроводжується терморегуляцією за рахунок тепловіддачі, то при роботі в умовах охолодження викликане нею теплоутворення використовується для захисту організму від переохолодження. Це означає, що енергозатрати на виконання самої роботи в умовах охолодження зменшуються. Легка робота в холодних умовах виконується при підвищених енергозатратах порівняно з такою ж роботою, що виконується за нормальних умов. Важка робота виконується при однакових енергозатратах за умов охолодження, і перегріву при різній спрямованості процесів терморегуляції.

Щодо розумової праці, то значне тепловиділення характерне для тих її видів, які супроводжуються емоціями. Особливо сильно воно виявляється при розумових навантаженнях, вирішенні складних, відповідальних завдань.

Показники віддачі води через шкіру і легені працівника використовуються для оцінки важкості праці. Так, якщо цей показник становить 0,15 кг/год, то роботи відносяться до легких; 0,20 кг/год — важких і більш 0,5 кг/год — дуже важких робіт.

Значна втрата поту під час роботи призводить до порушень в організмі працівника, зокрема обезводнення і в зв’язку з цим


згущення крові, а також втрат великої кількості солей і вітамінів. Тому одним з важливих заходів запобігання порушенням водно-сольового та вітамінного балансу в організмі працюючих в умовах нагріваючого мікроклімату є раціональний питний режим (вода з домішкою 0,5—0,75% хлориду натрію, білково-вітамінні суміші тощо).

З усього сказаного випливає, що оптимізація умов праці та фізіологічна регламентація трудового процесу, зокрема нормування навантажень залежно від температурного режиму, мають важливе економічне і соціальне значення.



4. Особливості відновлювальних процесів
в організмі працівника після роботи

Під час роботи в організмі працюючої людини переважають процеси розпаду над процесами відновлення. Останні переважно відбуваються по закінченні роботи. У період відновлення:

● поповнюються затрачені енергоресурси;

● ліквідуються продукти розпаду;

● нормалізується внутрішнє середовище організму.

Особливостями відновлювальних процесів є їх фазний характер, залежність від величини зрушень у фізіологічних системах, а також різна тривалість для окремих показників і функцій.

Розрізняють дві фази відновлювальних процесів:

● фазу раннього відновлення, для якої характерне найбільш інтенсивне відновлення;

● фазу пізнього повільного і тривалого відновлення.

Повернення функцій і показників енергетичного обміну до ви­хідного рівня спочатку проходить швидко, а потім сповільню-


ється.

Так, окислення недоокислених продуктів анаеробного обміну після важкої роботи відбувається в перші 15…20 хв. Наступні зміни в обміні, особливо після втомливої роботи, можуть тривати десятки хвилин і навіть години.

Частота пульсу і величина артеріального тиску крові повертаються до вихідних значень зразу ж після роботи. При цьому в перші 2…3 хв це відновлення відбувається найбільш інтенсивно, а потім сповільнюється і лише поступово досягає вихідних значень. Щодо відновлення газообміну в організмі в умовах кисневого боргу, то в першій фазі (3…10 хв) відмічається швидке змен­шення споживання кисню, яке, проте, не досягає вихідного рівня. На фазі повільного і тривалого зниження газового обміну, яка триває 1,5…2 год, показники його досягають вихідного рівня. Після роботи помірної важкості відновлення газового обміну проходить швидко, і споживання кисню досягає вихідного рівня за кілька хвилин. Тривалість окремих фаз неоднакова при різних видах роботи.

Особливістю відновлювальних процесів є те, що загальна працездатність організму, а також окремі показники обміну речовин і вегетативних функцій досягають вихідного рівня в різний час. Навіть для однієї і тієї самої фізіологічної системи окремі показники відновлюються неодночасно. У м’язах, наприклад, найшвидше відновлюється аденозинтрифосфорна кислота, повільніше — креатинфосфат і ще повільніше — глікоген. Серед показників системи кровообігу найшвидше відновлюються частота пульсу, кров’яний тиск і набагато повільніше — склад крові.

Відмічається також різна інтенсивність відновлення одного і того ж показника в різних органах. Так, відновлення глікогену най­швидше відбувається в головному мозку, повільніше — в серці і ще повільніше — в печінці. Функціональний стан м’язових груп також відновлюється неодночасно і залежить від характеру роботу. Передусім відновлюють свою працездатність м’язи, які найменше втомилися.

Необхідно враховувати, що динаміка фізіологічних функцій працівника при виконанні різних робіт має різноспрямований


характер і залежить від багатьох факторів (стану здоров’я працівника, особливостей роботи, умов зовнішнього виробничого середовища тощо). Крім того, у різних видах праці ті чи інші органи і системи організму беруть неоднакову участь. Ось чому в одному випадку професійно важливі функції можуть зберігатися завдяки компенсаторним змінам інших функцій, у другому — внаслідок малих навантажень, у третьому — вони можуть порушуватися, незважаючи на компенсаторні зміни. Знання закономірностей відновлювальних процесів дозволяє більш обгрунтовано підійти до організації трудових процесів, розробки режимів праці і відпочинку.


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка