Закону України "Про судову експертизу"




Сторінка1/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір0.74 Mb.
  1   2   3   4

Сегай М.Я., Форіс Ю.Б. Науково-практичний коментар до Закону України "Про судову експертизу"

// Експертизи у судовій практиці : наук.-практ. посібник / КНДІСЕ, Акад. адвокатури; за заг. ред. В.Г. Гончаренка. – 2-вид., перероб. і доп. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 400 с.. - С. 3-60.




НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СУДОВУ ЕКСПЕРТИЗУ»




ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО СУДОВУ ЕКСПЕРТИЗУ»1

(Відомості Верховної Ради України, 1994р., N 28, ст. 232;

із змінами, внесеними Законами України:

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р. № 662-IV, Відомості Верховної Ради, 2003, № 27, ст. 209;

«Про внесення змін до Закону України «Про судову експертизу» від 9 вересня 2004 р. № 1992-IV, Відомості Верховної Ради, 2005, № 1, ст. 14).

Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об’єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

У преамбулі Закону визначені предмет і мета правового регулювання судово-експертної діяльності. Термін «судово-експертна діяльність» (далі – СЕД) на законодавчому рівні застосовано вперше, хоча він у різних інтерпретаціях вживається у спеціалізованій літературі. Сам Закон не містить визначення цього поняття, але розкриває його зміст у преамбулі, назвах розділів і статей, які встановлюють: а) суб’єктів (фізичних та юридичних осіб), які безпосередньо здійснюють проведення судових експертиз професійними атестованими судовими експертами, вимоги до освіти та спеціальної підготовки, а також порядок їх атестації; б) коло суб’єктів державної влади, які здійснюють науково-методичне, організаційно-управлінське (включаючи інформаційне і кадрове) та фінансове забезпечення СЕД.

Таким чином, Закон у цілому визначає: а) мету державної політики в області судової експертизи, основні засади якої Конституцією України (п. 14 ст. 92) віднесено до складової правосуддя; б) правові, організаційно-управлінські та науково-методичні основи професійної СЕД та її фінансове забезпечення; в) коло суб’єктів, які безпосередньо здійснюють правозастосовну (проведення судових експертиз) або забезпечують організаційно-управлінську та науково-методичну функції СЕД1.

Закон «Про судову експертизу» є базовим законом про СЕД, яка, водночас, являє собою не тільки предмет правового регулювання, а й об’єкт пізнання науки про судову експертизу – судової експертології, яка є віддзеркаленням у наукових принципах, поняттях і закономірностях свого об’єкта – судово-експертної діяльності2.


Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


Розділ містить 9 статей і присвячений визначенням: поняття судової експертизи; законодавчих актів, що регулюють судово-експертну діяльність; її загальних принципів; головних суб’єктів та основних організаційних форм здійснення; принципових положень науково-методичного та організаційно-управлінського забезпечення, гарантій незалежності судового експерта та умов його праці, а також здійснення державного контролю (у формі ведення державного Реєстру) за належним рівнем професіоналізму судових експертів, атестованих згідно з вимогами Закону.

Стаття 1. Поняття судової експертизи



Судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Стаття є законодавчою новелою, в якій вперше дано визначення поняття судової експертизи.

У цьому визначенні відображені у взаємозв’язку обидві сторони судової експертизи: гносеологічна і процесуальна. Про гносеологічну сторону йдеться у формулюванні «судова експертиза – це дослідження... на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів». Процесуальний характер мають вказівки про те, що дослідження виконується судовим експертом, тобто самостійним суб’єктом процесуальної діяльності, і що воно здійснюється у зв’язку з тим, що зазначені об’єкти містять інформацію про обставини справи, яка перебуває у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, тобто результати дослідження мають доказове значення.

Поняття «спеціальні знання» у законодавчих актах не визначено. Низка таких визначень запропонована в літературі. На нашу думку, в контексті цього Закону та інших законодавчих актів, у яких йдеться про судову експертизу, під спеціальними знаннями слід розуміти знання, які лежать в основі тих чи інших спеціальностей та спеціалізацій.

До спеціальних знань як обов’язкового атрибуту судової експертизи не належать юридичні знання, за винятком знань у галузі криміналістичної техніки як розділу криміналістики, що можуть використовуватись при проведенні криміналістичних експертиз1. До спеціальних знань також не належать загальнопоширені (загальновідомі) відомості та інформація про обставини справи, яка міститься у документах справи і може бути самостійно отримана з них особою, яка проводить дізнання, досудове чи судове слідство.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997р. № 8 (далі – Постанова Пленуму ВСУ) зазначено: «Вказати судам на неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з’ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду» (п. 2) 1.

У Постанові Пленуму ВСУ містяться спеціальні положення, згідно з якими акти чи інші документи, в тому числі відомчі (зокрема акти ревізії, калькуляції, інші висновки спеціалістів), де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань, не можуть розглядатися як висновок експерта і бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката, сторони (п. 18). Додамо, що не можуть розглядатися як висновок судового експерта так звані висновки спеціаліста, отримані від державної спеціалізованої експертної установи на запит адвоката і передбачені пунктом 13 частини 2 статті 48 КПК України (про інші правові колізії в законодавстві щодо правового регулювання судово-експертної діяльності див. коментар до ст. 2).

Коментоване визначення судової експертизи як процесу дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у процесуальному провадженні, і тому має доказове значення, кладе край суперечкам між процесуалістами і криміналістами щодо гносеологічного і процесуального аспектів визначення об’єкта та предмета судової експертизи.

Таке визначення не тільки об’єднує гносеологічну та процесуально-доказову функції судової експертизи як науково-практичного дослідження з метою отримання нової інформації про обставини кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної справи. Воно опосередковано визначає і головного суб’єкта судово-експертної діяльності, – судового експерта, який на основі спеціальних знань здійснює дослідження і є самостійною процесуальною фігурою, а також інших процесуальних суб’єктів – замовників судової експертизи: орган дізнання, слідчого, суддю (суд).

Стаття 2. Законодавство України про судову експертизу



Законодавство України про судову експертизу складається із цього Закону, інших нормативно-правових актів. [1]

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено законодавством України про судову експертизу, застосовуються правила міжнародного договору України. [2]

Стаття має бланкетний характер і складається з двох частин. Перша містить загальне визначення нормативно-правової бази України, яка стосується судової експертизи і судово-експертної діяльності. Друга частина визначає умови застосування в Україні правил міжнародних договорів як обов’язкових норм регулювання СЕД.



[1]. В Україні коментований Закон є базовим щодо різних сторін регулювання професійної СЕД: її правових основ і принципів, науково-методичних засад, засад фінансового, матеріально-технічного, кадрового та організаційного забезпечення. Усе перелічене спрямовано на досягнення головної мети Закону: забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об’єктивною судовою експертизою, яка здійснюється (призначається, проводиться і використовується як засіб доказування) в рамках процедури, визначеної процесуальним законодавством, на яке посилаються статті 4, 11, 12 Закону.

Судова експертиза як правовий процесуальний інститут регулюється відповідними нормами Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), а також Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) й Митного кодексу України, Закону України «Про виконавче провадження».

Як трудова професійна діяльність атестованих судових експертів СЕД регулюється також Кодексом законів про працю України та іншим трудовим законодавством, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законами України «Про державну службу», «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про науково-технічну інформацію», «Про підприємництво» (ст. 4), «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Після прийняття в 1994 р. коментованого Закону до двох законів України були введені норми, які безпосередньо корегували СЕД. Так, стаття 4 Закону України «Про підприємництво» (в ред. 2000 року) суттєво обмежила сферу діяльності атестованих судових експертів, які не працюють у державних установах судових експертиз. А Закон України (в ред. 2001 року) «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (статті 4 та 5) фактично не визнавав судових експертів суб’єктами «практичної діяльності з оцінки майна». Названі правові колізії у сфері законодавства, що стосується СЕД, знято змінами до базового Закону, прийнятими Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судову експертизу» від 9 вересня 2004 р. № 1992-IV. Ці зміни стосуються статті 7 Закону (див. коментар), а також статті 4 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Прикінцеві положення Закону «Про внесення змін до Закону України «Про судову експертизу» містять нову редакцію цієї статті, де зазначається: «Діяльність судових експертів, пов’язана з оцінкою майна, здійснюється на умовах і в порядку, передбачених Законом України «Про судову експертизу», з урахуванням особливостей, визначених цим Законом щодо методичного регулювання оцінки цього майна. Інші положення цього Закону не поширюються на судових експертів»1.

Крім законодавства у вузькому розумінні цього терміна (тобто законів України), правову базу СЕД складають міжнародні договори (порядок їх застосування викладено у другій частині статті), а також численні міжвідомчі, відомчі та локальні нормативні правові акти (законодавство у широкому розумінні), які будуть розглянуті в коментарях до відповідних статей Закону.

[2]. Друга частина статті у відповідності з вимогами статті 9 Конституції України визначає, що правила міжнародного договору в галузі СЕД, не передбачені законодавством України, застосовуються лише за умови, якщо згода на обов’язковість такого договору надана Верховною Радою України.

Стаття 3. Принципи судово-експертної діяльності



Судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження.

Коментована стаття закріплює в окремій правовій нормі мету СЕД, викладену в Преамбулі.

Принципи складають систему, а отже, порушення будь-якого з них автоматично є порушенням усіх інших. Наприклад, необ’єктивна експертиза водночас є незаконною, її не можна вважати неупередженою, тобто незалежною, кваліфікованою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

Оскільки саме визначення судової експертизи містить два «блоки» (пізнавальний та процесуальний), то і втілення принципів має відповідати кожному з них.

Принцип законності означає, що будь-які дослідження, засновані на використанні спеціальних знань судового експерта, навіть коли вони спираються на найсучасніші досягнення науки і техніки, не мають доказового значення, якщо порушені процесуальні приписи призначення чи проведення судової експертизи. Тому у постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997р. № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» звернуто увагу судів «...на необхідність суворого додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та використанні їх висновків» (п. 1). Окремо зазначено, що повторна експертиза призначається не тільки у прямо передбачених законом випадках, «...коли є сумніви у правильності висновку експерта...», але і за «...наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи» (п. 11).

Принцип незалежності також має втілюватись і в науковому, і в процесуальному аспектах. З одного боку, державні установи судових експертиз повинні володіти достатньою фінансовою, матеріально-технічною, інформаційною і методичною базами, щоб забезпечити використання судовими експертами досягнень науки і техніки при проведенні судових експертиз. При цьому судові експерти мають бути захищені законом від втручання органів або осіб, які здійснюють функції управління СЕД. З іншого боку, оскільки завдання судової експертизи – це забезпечення правосуддя об’єктивною (неупередженою) та незалежною експертизою, то судові експерти мають бути захищені законом також від втручання органів та осіб, які призначають і використовують судову експертизу, зокрема від органів досудового розслідування та осіб, зацікавлених у певних висновках судової експертизи. Однак законодавець проводить цей принцип непослідовно, про що докладно див. коментар до частини 2 статті 4.

Важливими для здійснення правосуддя є принципи повноти й об’єктивності при проведенні саме експертного дослідження як втілення єдності пізнавальної та процесуальної сторін СЕД. Як самостійний учасник процесу судовий експерт після дослідження матеріальних об’єктів, що містять інформацію про обставини справи, має право (див. п. 2 ст. 13 Закону) «вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання». Як відомо, питання, що ставляться на вирішення судової експертизи, – це версія обставин справи, як її бачить та інтерпретує замовник судової експертизи або сторона, з ініціативи якої призначено судову експертизу (слідчий, потерпілий, обвинувачений, його захисники та ін.). Об’єктивність експертного дослідження полягає саме в тому, що експерт не зв’язаний у своєму дослідженні тільки цією версією, а встановлює за допомогою спеціальних знань усі обставини справи в межах інформації, яку містять досліджувані ним об’єкти, явища та процеси. Нерідко з’ясування за допомогою спеціальних знань нових обставин сприяє встановленню у справі об’єктивної істини, яка зовсім не збігається з первісною версією, для з’ясування якої була призначена експертиза1.

Стаття 4. Гарантії незалежності судового експерта та правильності його висновку



Незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються:

процесуальним порядком призначення судового експерта; [1]

забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи; [2]

існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання, досудового та судового слідства; [3]

створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним і соціальним забезпеченням; [4]

кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків; [5]

можливістю призначення повторної судової експертизи; [6]

присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи. [7]

Диспозиція статті 4 присвячена правовим та організаційним заходам забезпечення незалежності судового експерта (пункти [1]– [4]) та правильності його висновку (пункти [5]–[7]).



[1]. Процесуальний порядок призначення судового експерта передбачає, зокрема, погодження його кандидатури з особами, які заінтересовані в результатах судової експертизи, а отже, гарантує обрання належної державної спеціалізованої установи судових експертиз (далі – СУСЕ) або неупередженого судового експерта, який не є працівником зазначеної установи.

Таким чином, суто процесуальне порушення порядку призначення судового експерта, незалежно від виду судочинства, є водночас порушенням норми матеріального права, а саме пункту 1 статті 4 Закону. Ця обставина особливо важлива тому, що оскарження постанови/ухвали про призначення експертизи можливе лише в частині зупинення провадження у справі на час проведення судової експертизи, а отже, саме порушення порядку призначення судового експерта в процесуальному порядку не оскаржується. Існування правової норми, що коментується, дає право в необхідних випадках не тільки вказувати на процесуальні порушення при призначенні судового експерта безпосередньо в процесі, а й окремо оскаржувати неправомірні дії компетентних органів/осіб з призначення судового експерта в окремому чи позовному цивільному провадженні і вимагати відшкодування шкоди (адже витрати на проведення судової експертизи в кримінальному судочинстві зазвичай покладаються на засудженого, а у цивільному – на сторону, чиї вимоги не задоволені).

Процесуальний порядок призначення судового експерта передбачає і перевірку його компетентності, ознайомлення його з правами та обов’язками, попередження про кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від надання висновку та за завідомо неправдивий висновок тощо. Порушення будь-якої з цих вимог при призначенні судового експерта також дає можливість оскаржувати неправомірні дії компетентних органів/осіб не в процесуальному, а в загальному, передбаченому законом, порядку, тобто в окремому чи позовному цивільному провадженні.

[2]. Коментована норма лише частково підкріплюється відповідними нормами матеріального права (у тому числі і коментованого Закону), які передбачають відповідальність за втручання (і яке саме) в проведення судової експертизи. Стаття 386 Кримінального Кодексу України (далі – КК) встановлює відповідальність за перешкоджання з’явленню експерта до суду, органів досудового слідства чи дізнання, тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради України, примушування до відмови від надання висновку, а також до надання завідомо неправдивого висновку: ці дії караються штрафом від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців. Але кримінальна відповідальність за перешкоджання виконанню експертного огляду об’єкта або адміністративна – за образу судового експерта при виконанні ним своїх обов’язків –не встановлена.

Не є втручанням у проведення експертизи виконання керівником СУСЕ своїх організаційно-управлінських функцій щодо контролю якості експертного дослідження, передбаченого відомчими нормативними актами.



[3]. Зміст цієї норми підкріплює положення Преамбули та статті 3 Закону про незалежність головного суб’єкта СЕД – судового експерта, якщо розуміти її зміст дослівно: незалежність судового експерта гарантується «існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання, досудового та судового слідства». До таких установ належать передбачені статтею 7 коментованого Закону СУСЕ Міністерства юстиції України (далі – Мін’юст) та Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ).

Саме таке тлумачення передбачено в аналогічних нормах про незалежність судової експертизи в Законі Республіки Казахстан «Про судову експертизу», а також у Законі Азербайджанської Республіки «Про державну судово-експертну діяльність»: згідно з цими законами проведення судових експертиз здійснюється виключно судовими експертами державних СУСЕ, які працюють у сфері управління органів юстиції та органів охорони здоров’я цих країн.

Однак стаття 7 Закону України передбачає проведення судових експертиз також співробітниками експертних служб Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України і Державної прикордонної служби України. Тобто законодавець гарантію незалежності судового експерта розтлумачив інакше: ця незалежність гарантується самим фактом існування судово-експертних структур, які не входять до сфери управління міністерств і відомств, що спрямовують та забезпечують оперативно-розшукову діяльність та функції досудового розслідування. При такому тлумаченні коментованого факту необхідні більш чіткі додаткові застереження, що гарантували б як формальну (процесуальну), так і фактичну незалежність судових експертів експертних служб «силових» відомств. Це стосується процесуальної заборони поєднувати функції учасника слідчих дій (спеціаліста у контексті ст. 1281 КПК України) і судового експерта по тій же самій справі (а таке «поєднання», на жаль, є повсякденною практикою), а також організаційного відокремлення СЕД від інших обов’язків співробітників експертних служб з науково-технічного (криміналістичного) обслуговування оперативної та слідчої діяльності.

Вбачається, однак, що положення частини 3 статті 4 Закону дають підстави заінтересованій стороні процесу (перш за все захиснику) заявляти клопотання про призначення судової експертизи експертам тих СУСЕ, які дійсно незалежні від органів дізнання та досудового слідства.



[4]. Положення Закону про створення необхідних умов для СЕД є нормою матеріального права, яка повинна захищати професійний статус судового експерта і тим самим опосередковано забезпечувати його незалежність.

Проте вона не є адресною: у ній не зазначено, хто саме відповідає за створення необхідних умов для професійної діяльності судового експерта, його матеріальне і соціальне забезпечення, а отже, до кого можна подати позов у зв’язку з порушенням приписів даної норми (окремі аспекти цієї проблеми висвітлені в інших статтях Закону (6, 13, 18).



[5]. Підтвердження у коментованій статті кримінальної відповідальності судового експерта за завідомо неправдивий висновок (ст. 384 КК України) слід віднести до превентивного заходу щодо забезпечення правдивого висновку експерта.

Ця норма як попередження про те, що навмисна недоброчесність судового експерта є злочином проти правосуддя, і норма статті 386 КК, яка захищає судового експерта від навмисного злочинного примусу щодо нього, доповнюють одна одну і створюють єдине «кримінально-правове» поле захисту інтересів правосуддя від злочинних дій, пов’язаних із СЕД. Щодо кримінальної відповідальності судового експерта за відмову без поважних причин від виконання своїх обов’язків (ст. 385 КК), то вона на практиці майже не застосовується. По-перше, з тієї причини, що абсолютну більшість судових експертиз виконують професійні експерти СУСЕ, для яких проведення експертизи є головним службовим обов’язком. По-друге, судовий експерт не є обов’язковим учасником судочинства, він не є персоніфікованим суб’єктом процесу і може бути замінений іншим фахівцем. По-третє, відмова від проведення судової експертизи за своєю сутністю є неповагою до особи/органу, яка призначає судову експертизу, а не злочином проти правосуддя, і у зв’язку з цим являє собою скоріше адміністративний проступок, за який передбачаються штраф або відповідне попередження.



[6]. Важливою гарантією отримання правильного експертного висновку, який відповідав би проголошеним у Законі принципам СЕД, є передбачена ним і процесуальним законодавством можливість призначення повторної («нової») судової експертизи, якщо попередній висновок експертизи викликає сумнів щодо його правильності або отриманий з істотним порушенням процесуальних норм стосовно призначення та проведення судової експертизи.

У цих випадках заінтересовані особи мають право клопотати перед компетентними органами/особами про призначення нової судової експертизи. Повторною судова експертиза визнається компетентними органами/особами, і це визнання має процесуальні наслідки. Так, якщо судова експертиза була призначена як повторна, вона, хоч і може бути проведена у тій самій СУСЕ, де здійснювалась первинна судова експертиза (попередні судові експертизи), проте має бути виконана іншим (або іншими) судовим експертом (судовими експертами).

Відомчими інструкціями встановлені спеціальні норми, що стосуються призначення та проведення повторної судової експертизи. Відповідно до них на повторну судову експертизу, крім об’єктів і, у разі необхідності, зразків та матеріалів справи, треба надіслати висновок первинної судової експертизи (висновки попередніх судових експертиз). У вступній частині висновку повторної судової експертизи зазначаються відомості про висновок первинної судової експертизи (висновки попередніх судових експертиз) і мотиви призначення повторної експертизи, а наприкінці досліджувальної частини – причини розбіжності його висновків з висновками первинної судової експертизи (висновками попередніх судових експертиз).

Критерії, за якими компетентні органи/особи визнають судові експертизи повторними, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997р. № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах».



[7]. З метою забезпечення повноти й об’єктивності експертного дослідження, що зумовлюють правильність висновку судового експерта, в передбачених законом випадках особи, заінтересовані в результатах судової експертизи (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх законні представники та захисники) можуть звернутись до компетентних органів/осіб за дозволом бути присутніми при проведенні судової експертизи. Як свідчить судова, слідча та експертна практика, найчастіше таке клопотання заінтересованих осіб має місце при проведенні судових автотехнічних, автотоварознавчих, будівельно-технічних і судово-бухгалтерських експертиз – коли стикаються інтереси (нерідко протилежні) сторін у справі щодо результатів експертного дослідження і пояснення або нагляд за всебічністю експертного огляду об’єктів експертизи (пошкодженого транспортного засобу, будівлі, що підлягає розподілу, документів бухгалтерського обліку та звітності тощо) дійсно сприяє складанню правильного висновку.

Обвинуваченому, за його клопотанням, слідчий може дозволити бути присутнім при проведенні експертом окремих досліджень і давати пояснення (ч. 2 ст. 197 КПК). Разом з тим, беззастережне право давати пояснення експерту передбачено пунктом 4 частини першої статті 197 КПК, частиною 4 статті 143 ЦПК. Для забезпечення цього права у процесі застосовуються правові інститути – виклик, допит, відібрання пояснень тощо, які у судово-експертній діяльності не передбачені. Тому безпідставною слід визнати судово-експертну практику, що склалася останнім часом, коли в ухвалі/постанові про призначення судової експертизи «типовим» пунктом суд пише: «провести експертизу у присутності сторін», а також «перекладання» процесу відібрання пояснень на експерта або експертну установу.

Стаття 5. Максимальне збереження об’єктів дослідження

Під час проведення судових експертиз об’єкти дослідження можуть бути пошкоджені або витрачені лише у тій мірі, в якій це необхідно для дослідження.

Стаття розглядає два взаємопов’язаних аспекти, які стосуються збереження та пошкодження об’єктів експертного дослідження.

Норма перш за все спрямована на збереження об’єктів експертного дослідження для подальшого їх використання у досудовому та судовому слідстві як речових доказів. Вона також забезпечує збереження тих об’єктів експертного дослідження, які мають матеріальну чи культурну цінність або здатні поповнювати інформаційні фонди для здійснення судово-експертної діяльності (див. коментар до ст. 20).

По-друге, коментована норма обмежує пошкодження чи витрату субстрату об’єктів дослідження з метою забезпечення можливості проведення повторної експертизи як гарантії перевірки правильності експертного висновку, передбаченої статтею 4 Закону.

Стаття 6. Забезпечення умов праці судового експерта за місцезнаходженням об’єктів дослідження

Якщо судову експертизу необхідно провести на місці події або за місцезнаходженням об’єкта дослідження, особа або орган, які її призначили, повинні забезпечити судовому експертові безперешкодний доступ до об’єкта дослідження і належні умови праці.

Коментована норма є законодавчою новелою, що містить вимогу до органу/особи, які призначили судову експертизу, забезпечити експерту належні умови праці та його безперешкодний доступ до об’єктів експертного дослідження, що знаходяться на місці події чи місці їх зберігання поза межами території (приміщення) установи судових експертиз, слідчого органу або суду, котрі призначили експертизу.

Вона, переважно, стосується тих видів судових експертиз – автотехнічної, автотоварознавчої, будівельно-технічної, з техніки безпеки, – в яких експертний огляд об’єктів і вилучення необхідних для подальшого лабораторного дослідження деталей, агрегатів, частин, часток цих об’єктів здійснюється саме за місцезнаходженням останніх (пошкоджених транспортних засобів, будівель, місць пожеж, аварій).

Однак ця норма ще не забезпечена відповідними приписами, перш за все, процесуальних законів, які визначали б процедуру експертного огляду об’єктів, що перебувають поза межами установ судових експертиз. Нові КАС і ЦПК встановлюють лише право керівника експертної установи заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи (статті 81 і 143 відповідно).

Стаття 7. Суб’єкти судово-експертної діяльності

Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти, які не є працівниками зазначених установ. [1]

До державних спеціалізованих установ належать: [2]

науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; [2.1]

науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України; [2.2]

експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України. [2.3]

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. [3]

Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань. [4]

Одна з найбільш значущих новел у змінах до Закону, внесених 9 вересня 2004 р. (Закон № 1992-IV), визначає основні суб’єкти і організаційні форми та обмеження щодо здійснення судово-експертної діяльності (СЕД) з правом проведення експертиз у судочинстві. Виходячи зі змісту нової редакції четвертої частини коментованої статті Закон виключив підприємництво як одну з форм СЕД.



[1]. Перша частина статті не тільки закріплює вже існуючу організаційну форму СЕД, яка здійснюється державними спеціалізованими установами судових експертиз (далі – СУСЕ). Вона впорядковує також СЕД осіб, які не є працівниками СУСЕ, зазначивши, що така діяльність здійснюється «у випадках і на умовах, визначених цим Законом» (див. коментар до ч. 4, а також до статей 9, 10, 17, 21). Можливість проведення судової експертизи такими особами передбачалась і до прийняття Закону. Але їх діяльність не була поставлена в певні організаційні рамки. Це мало ряд негативних наслідків, пов’язаних з відсутністю контролю за добором таких осіб та якістю їх роботи.

Професійні судові експерти, які не є працівниками державних спеціалізованих установ судових експертиз і атестовані відповідно до вимог Закону України «Про судову експертизу», у своїй судово-експертній діяльності керуються Інструкцією «Про особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах», затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2003 р. № 170/5.



[2]. Друга частина містить вичерпний перелік суб’єктів здійснення СЕД з правом проведення судових експертиз у формі державних спеціалізованих експертних установ.

Подальший поділ державних структур, що здійснюють СЕД з правом проведення судових експертиз, на експертні установи та експертні служби проведено у Законі за принципом їх належності до сфери управління «цивільних» (Міністерство юстиції України, Міністерство охорони здоров’я України) або «воєнізованих» (Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України) відомств. Такий поділ має рацію з огляду на різницю у функціональній спрямованості цивільних СЕУ і воєнізованих експертних служб, а також на особливості соціального та матеріального забезпечення їх штатних співробітників – цивільних чи військовослужбовців (див. коментар до ст. 18).



[2.1] Систему СУСЕ, які належать до сфери управління Міністерства юстиції України, складають науково-дослідні інститути судових експертиз та їх відділення (Київський НДІСЕ та його Вінницьке, Житомирське, Тернопільське, Черкаське та Чернігівське відділення; Харківський НДІСЕ та його Сумське, Севастопольське та Полтавське відділення; Одеський НДІСЕ та його Миколаївське, Кіровоградське та Херсонське відділення; Львівський НДІСЕ та його Волинське відділення; Донецький НДІСЕ та його Луганське відділення; Дніпропетровський НДІСЕ та Кримський НДІСЕ). Вони являють собою багатопрофільні експертні установи, які здійснюють найважливіші функції СЕД: наукову розробку теоретичних засад і методик судово-експертного дослідження речових доказів, підготовку і атестацію судових експертів за профілем діяльності установ, проведення широкого кола судових експертиз – за шістьма основними класами, 16 видами з 75 експертних спеціальностей: криміналістичних; матеріалів, речовин і виробів з них; судово-біологічних; інженерно-технічних; економічних; товарознавчих; об’єктів прав інтелектуальної власності; психологічних; мистецтвознавчих; оцінки цілісних майнових комплексів. Безпосереднє керівництво системою НДІСЕ здійснює Управління експертного забезпечення правосуддя Міністерства юстиції України. При останньому створені також міжвідомча Координаційна Рада з проблем судової експертизи, Центральна експертно-кваліфікаційна комісія, Науково-консультативна та методична рада з проблем судової експертизи.

Основні відомчі нормативно-правові акти, які регулюють проведення судових експертиз в НДІСЕ Міністерства юстиції України, – Інструкція «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень» та «Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз» від 8 жовтня 1998р. № 53/5 з наступними змінами та доповненнями (останні – від 15 липня 2008 р.).

Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 984-р «Про утворення Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності» утворено Науково-дослідний центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності у м. Києві з віднесенням його до сфери управління Міністерства юстиції України.

[2.2] Державні спеціалізовані установи судових експертиз, які належать до сфери управління Міністерства охорони здоров’я України, складають дві окремі системи: судово-медичної та судово-психіатричної експертизи.

Мережу установ судово-медичної експертизи складають Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України, Республіканське бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я АР Крим, бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, Севастопольської міської державної адміністрації та Головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення Київської міської державної адміністрації. До складу Республіканського та обласних бюро судово-медичної експертизи входять також міські (міст обласного підпорядкування) та районні (міжрайонні) відділення. Бюро судово-медичної експертизи проводять узагальнення судово-експертної практики, атестацію судово-медичних експертів і здійснюють такі основні види судово-медичної експертизи: експертизу трупів, експертизу потерпілих та обвинувачених, експертизу речових доказів (методами судово-медичної криміналістики, гістології, імунології, токсикології, цитології), експертизу за матеріалами кримінальних і цивільних справ.

Науково-методичне керівництво системою здійснює Головне бюро судово-медичної експертизи, начальник якого обіймає також посаду Головного судово-медичного експерта Міністерства охорони здоров’я України.

Основні відомчі нормативно-правові акти, якими керуються у своїй діяльності бюро судово-медичної експертизи, об’єднані наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» від 17 січня 1995р. № 6 і складають «пакет» більш як з двадцяти інструкцій, правил і положень, основні з яких:

1) Інструкція про проведення судово-медичної експертизи;

2) Правила проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи;

3) Правила проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної гістології бюро судово-медичної експертизи;

4) Правила проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної цитології бюро судово-медичної експертизи;

5) Правила проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи;

6) Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи;

7) Правила проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи;

8) Правила проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи;

9) Положення про бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров’я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим).

Систему судово-психіатричних установ складають Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології (в якому є відділ наукових проблем судово-психіатричних експертиз), центри судово-психіатричних експертиз (у Києві та Донецьку), відділення амбулаторних і стаціонарних судово-психіатричних експертиз, які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. Науково-методичне забезпечення судово-психіатричних установ здійснюється Міністерством охорони здоров’я через Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології. Експертизу в експертній установі (підрозділі) виконує лікар – судово-психіатричний експерт одноособово або у складі амбулаторних чи стаціонарних судово-психіатричних експертних комісій. Основними відомчими нормативно-правовими актами щодо проведення судово-психіатричних експертиз є Порядок проведення судово-психіатричної експертизи та Порядок проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи в психіатричних закладах осіб, які утримуються під вартою, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 8 жовтня 2001р. № 397.



[2.3] Згідно із Законом СЕД здійснюють також експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України.

Експертну службу Міністерства внутрішніх справ України складають Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр Міністерства внутрішніх справ України та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри головних управлінь та управлінь Міністерства внутрішніх справ обласних і міських держадміністрацій.

Названі підрозділи є багатопрофільними експертними установами, які проводять експертні дослідження у кримінальних, адміністративних, цивільних та господарських справах за такими основними видами судових експертиз: криміналістичні; матеріалів, речовин та виробів з них; судово-біологічні (у тому числі молекулярно-генетичні); інженерно-технічні (пожежно-технічні, вибухово-технічні, автотехнічні); судово-бухгалтерські; товарознавчі тощо.

Функцію науково-методичного центру здійснює Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр, безпосередньо підпорядкований Міністру внутрішніх справ України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють діяльність експертних служб Міністерства внутрішніх справ України, є Положення про експертну службу Міністерства внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 988 та настанова «Про діяльність експертно-криміналістичної служби Міністерства внутрішніх справ України», затверджена наказом Міністра внутрішніх справ України від 30 серпня 1999 р. № 682 з наступними змінами та доповненнями.

Експертна служба Міністерства оборони України представлена Центром судових експертиз. Основними видами судових експертиз, які проводяться експертною службою даного Міністерства, є судово-медичні та криміналістичні експертизи.

Відомчими нормативно-правовими актами, що регулюють СЕД цієї служби, є Інструкція з організації судової експертизи у Збройних Силах України від 01 лютого 2002 р. та Положення про Центр судових експертиз Міністерства оборони України.

Експертну службу Служби безпеки України складають Експертно-криміналістична служба Центрального Управління Служби безпеки України та експертно-криміналістичні групи в її регіональних органах. Основні види судових експертиз, які проводять ці експертні підрозділи, – криміналістичні, експертиза спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації, судово-біологічні, вибухово-технічні, експертизи з питань збереження державної таємниці. Відомчі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність експертних служб Служби безпеки України, не опубліковані.

Експертна служба Державної прикордонної служби України почала формуватися лише з другої половини 2003р. згідно із змінами, внесеними до Закону 3 квітня 2003 р. (набули чинності з 1 серпня 2003 р.). Основне завдання цієї експертної служби – криміналістична експертиза паспортних документів по кримінальних справах, передбачених статтями 331 та 332 КК. Її становить Окремий відділ криміналістичних досліджень паспортних документів Державної прикордонної служби України, який діє на підставі Положення про нього, затвердженого наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 березня 2004 р. № 266.

Слід зауважити, що Закон не визначив поняття «судово-експертна установа» та її головні функції, як це зробив Закон Російської Федерації «Про державну судово-експертну діяльність в Російській Федерації» (2001 р.) у статті 11.

Наведені у коментованій статті терміни («державні спеціалізовані установи», «установи судових експертиз», «експертні служби») дозволяють досить вільно тлумачити їх зміст. У першому випадку, стосовно судово-психіатричної експертизи, передбачено, що в одному закладі (психіатричній лікарні) фактично поєднані лікувальні й судово-експертні функції, які виконують ті ж самі лікарі-психіатри (на що слушно звернув увагу В.Б. Первомайський1).

У другому випадку із застосованих термінів випливає, що співробітники експертних служб «силових відомств» (Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України) поєднують судово-експертні функції з функціями науково-технічного забезпечення оперативно-розшукової, розвідувальної та слідчої діяльності, що не узгоджується з головною метою СЕД як незалежного інституту правосуддя.

О.Р. Шляхов, видатний організатор СЕД, підкреслював, що всі без винятку функції експертної установи мають бути підпорядковані її головній функції – виконанню судових експертиз2. Тому доцільно, щоб Координаційна рада з проблем судової експертизи (див. коментар до ст. 8) у межах своїх повноважень розглянула питання про прийняття узгодженого Типового статуту державної спеціалізованої судово-експертної установи.

[3; 4]. Нова редакція частин 3 і 4 коментованої статті вносить істотні зміни у компетенції суб’єктів СЕД і формах її здійснення.

Частина третя покладає здійснення СЕД, пов’язаної з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз, виключно на державні спеціалізовані установи судових експертиз.

Цей імператив логічно обумовив зміст першої та четвертої частин, якими визнано можливість залучати до проведення інших видів експертиз також атестованих судових експертів, які не є працівниками державних спеціалізованих установ судових експертиз (див. ч. 1 даної статті), а також інших фахівців з відповідних галузей знань (див. ч. 4 даної статті).

Таким чином, можна констатувати, що нова редакція коментованої статті:

а) визнає судово-експертну діяльність у галузі криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз виключною компетенцією державних СУСЕ та їх співробітників, атестованих як судові експерти;

б) відповідно, обмежує сферу СЕД інших атестованих судових експертів, які не є співробітниками цих установ;

в) виключає підприємництво як форму здійснення СЕД (з усього тексту Закону в редакції 1994 року змінами від 9 вересня 2004 р. виключені терміни, які стосувались здійснення СЕД «на підприємницьких засадах» (ст. 7), «атестація судових експертів з числа підприємницьких структур» (ст. 9) тощо).

Слід, однак, зазначити, що норми, викладені у частинах 3 та 4 коментованої статті, на даний час не узгоджуються з деякими чинними процесуальними Кодексами законів, зокрема, КПК, які не обмежують органи/осіб, котрі призначають експертизу, а також сторони процесу у виборі суб’єктів СЕД і конкретних фахівців для проведення будь-якої судової експертизи.

Законодавець слушно виключив підприємництво як форму здійснення СЕД, оскільки така форма не узгоджується ні з метою Закону (забезпечення правосуддя незалежною, об’єктивною і кваліфікованою експертизою), ні з метою підприємництва (отримання прибутку на основі комерційного ризику)1. Тому СЕД не може здійснюватися на підприємницькій основі, як на підприємницькій основі не можуть здійснюватися прокурорський нагляд за законністю і правопорядком, боротьба зі злочинністю і правосуддя.

Стаття 8. Науково-методичне та організаційно-управлінське забезпечення судово-експертної діяльності



Організація науково-методичного забезпечення судово-експертної діяльності та організаційно-управлінські засади діяльності державних спеціалізованих установ покладаються на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать державні спеціалізовані установи, що здійснюють судово-експертну діяльність. [1]

Для розгляду найважливіших питань розвитку судової експертизи, що мають міжвідомчий характер, при Міністерстві юстиції України створюється Координаційна рада з проблем судової експертизи, яка діє відповідно до Положення про неї, що затверджується Кабінетом Міністрів України. [2]

Методики проведення судових експертиз (крім судово-медичних та судово-психіатричних) підлягають атестації та державній реєстрації в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. [3]

Міністерство юстиції України забезпечує видання міжвідомчого науково-методичного збірника «Криміналістика та судова експертиза». [4]

Коментована стаття складається з чотирьох частин, які визначають суб’єктів і основні форми організаційно-управлінського, науково-методичного та науково-інформаційного забезпечення судово-експертної діяльності (СЕД) в Україні.



[1]. У частині першій встановлено, що науково-методичне забезпечення та організаційно-управлінські функції щодо СЕД державних спеціалізованих установ судових експертиз (СУСЕ) покладаються на визначені статтею 7 Закону міністерства та відомства, до сфери управління яких належать ці установи: Міністерство юстиції України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Службу безпеки України та Державну прикордонну службу України.

[2]. Друга частина визначає відповідального суб’єкта і організаційну форму науково-методичного забезпечення вирішення найважливіших проблем СЕД, які мають міжвідомчий характер.

Для цього Закон передбачає створення при Міністерстві юстиції України міжвідомчої Координаційної ради з проблем судової експертизи. Згідно з Положенням про неї, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1999 р. за № 778 (у редакції від 23 травня 2007 р. № 770), на Координаційну раду покладається розроблення рекомендацій з широкого кола питань:

- методичного забезпечення СУСЕ, а також органів дізнання, досудового слідства і суду в організації судово-експертних досліджень;

- розвитку мережі СУСЕ;

- вдосконалення законодавства з питань проведення судової експертизи;

- узгодження проектів відомчих та міжвідомчих нормативно-правових актів, що регламентують порядок проведення судової експертизи державними спеціалізованими установами і виконання ними наукових розробок;

- визначення пріоритетних напрямів науково-дослідних робіт і редакційно-видавничої діяльності;

- удосконалення організаційних засад проведення різних видів міжвідомчої комплексної та комісійної судової експертизи;

- розроблення загальних вимог до атестації судових експертів та діяльності відомчих експертно-кваліфікаційних комісій;

- організації міжвідомчого інформаційного банку судових експертиз;

- формування державного реєстру судових експертів;

- удосконалення форм навчально-методичної роботи з посадовими особами, які призначають судові експертизи, тощо.

До складу Координаційної ради входять її голова, його перший заступник і два заступники, відповідальний секретар і члени Координаційної ради з числа керівних працівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, до сфери управління яких належать державні спеціалізовані установи, що здійснюють судово-експертну діяльність. До складу Координаційної ради також залучаються провідні вчені в галузі права, криміналістики та судової експертизи. Персональний склад Координаційної ради формується за поданням міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, до сфери управління яких належать державні спеціалізовані установи, що здійснюють судово-експертну діяльність (не більше трьох представників), та затверджується наказом Міністерства юстиції України. Члени Ради працюють на громадських засадах.

Згідно з п. 6 зазначеного Положення Координаційна рада має лише статус дорадчого органу.

Мабуть, доцільно, щоб Координаційна рада отримала статус «дорадчо-управлінського» органу, який би разом з Управлінням експертного забезпечення правосуддя Міністерства юстиції України більш активно вирішував міжвідомчі проблеми уніфікації правових, науково-методичних та організаційних засад СЕД1.

[3]. Третя частина коментованої статті містить новелу, якою встановлюються атестація та державна реєстрація уніфікованих методик проведення судових експертиз2. Державний контроль за застосуванням у СЕД як судовими експертами СУСЕ, так і атестованими згідно з положеннями статей 10, 17 та 21 Закону судовими експертами, які не є працівниками таких установ, єдиних апробованих наукою і практикою і в подальшому атестованих методик, безумовно, сприятиме визначеній Законом головній меті СЕД – забезпеченню правосуддя України кваліфікованою експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

Порядок атестації та державної реєстрації методик проведення судових експертиз затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2008 р. № 595. Атестація методик полягає в оцінці звіту про наукову роботу, виконану з метою розроблення таких методик, шляхом проведення його рецензування та апробації СУСЕ (п. 4); результати атестації методик розглядаються науковими радами СУСЕ, які діють відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»; рекомендована до впровадження методика подається для державної реєстрації (п. 7). Державна реєстрація методик проводиться Міністерством юстиції України, який веде Реєстр методик проведення судових експертиз і визначає організаційні та методологічні принципи його ведення (п. 8). Визначено перелік документів, які подаються для проведення державної реєстрації методик, порядок їх розгляду Координаційною радою тощо.



[4]. Четверта частина статті визначає суб’єкта та науково-інформаційну форму, яка сприятиме науково-методичному забезпеченню СЕД.

З цією метою Закон зобов’язав Міністерство юстиції України забезпечити регулярне видання міжвідомчого науково-методичного збірника «Криміналістика та судова експертиза». Таке видання здійснюється з 1964 року.

Крім того, Міністерство юстиції України за своєю ініціативою видає щорічний довідник для суддів «Судово-експертна діяльність».

Стаття 9. Державний Реєстр атестованих судових експертів



Атестовані відповідно до цього Закону судові експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України. [1]

Особа або орган, які призначили судову експертизу, можуть доручити її проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів, а у випадках, передбачених частиною четвертою статті 7 цього Закону, – іншим фахівцям з відповідних галузей знань. [2]

Статтею запроваджується єдиний державний облік професійних судових експертів – державний Реєстр атестованих судових експертів, незалежно від організаційних форм здійснення ними судово-експертної діяльності, передбачених статтею 7 Закону. Перша частина визначає порядок ведення Реєстру, а друга – правила користування Реєстром особою/органом, які призначають судову експертизу.



[1]. Ведення державного Реєстру атестованих судових експертів (далі – Реєстр) Закон покладає на Міністерство юстиції України, яким затверджено «Положення про Державний реєстр атестованих судових експертів…» від 15 квітня 1997 р. № 149/7.

Реєстр є офіційною автоматизованою системою обліку фахівців, яким органи досудового розслідування та суди переважно зобов’язані доручати проведення судових експертиз.

До Реєстру вносяться такі дані:

а) реєстраційний номер;

б) прізвище, ім’я, по батькові судового експерта;

в) дата включення до Реєстру;

г) вид експертизи та експертна спеціальність;

д) адреса, телефон (факс) установи судових експертиз або атестованого судового експерта, який не є працівником такої установи;

е) найменування експертно-кваліфікаційної комісії, дата і номер її рішення;

є) номер і термін дії свідоцтва;

ж) кваліфікаційний клас судового експерта (стосується тільки штатного працівника державної експертної установи).

Атестовані судові експерти державних СУСЕ, а також їх позаштатні співробітники (порядок їх атестації викладено у статтях 16 і 17 Закону) включаються до Реєстру за поданням керівників цих установ, а атестовані судові експерти, які не є працівниками цих установ і згідно з вимогами частини третьої статті 17 Закону пройшли атестацію у Центральній експертно-кваліфікаційній комісії при Міністерстві юстиції України, – на підставі їх особистої заяви.

Міністерство юстиції надає інформаційні послуги з використанням інформаційних фондів Реєстру не тільки судам і органам досудового розслідування, а й іншим юридичним і фізичним особам (у тому числі офіційним юридичним установам Спілки адвокатів України і окремим адвокатам). Поточний список атестованих судових експертів періодично друкується також у довіднику для суддів «Судово-експертна діяльність», видання якого здійснює Міністерство юстиції України.

[2]. Редакція другої частини коментованої статті надає особі або органу, які призначають судову експертизу, можливість доручати її проведення перш за все атестованим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру, а у випадках, передбачених частиною четвертою статті 7 Закону (див. коментар), – доручати проведення судових експертиз (крім судово-медичних, судово-психіатричних і криміналістичних) також іншим фахівцям з відповідних галузей знань (тобто не атестованим і не внесеним до державного Реєстру).

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка