Запальні одонтогенні, неодонтогенні та специфічні захворювання щелепно-лицевої ділянки. Етіологія, клінічна картина, принципи лікування. Ускладнення запальні процеси щелепно-лицевої ділянки альвеоліт




Скачати 161.88 Kb.
Дата конвертації15.04.2016
Розмір161.88 Kb.




ЗАПАЛЬНІ ОДОНТОГЕННІ, НЕОДОНТОГЕННІ ТА СПЕЦИФІЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ЩЕЛЕПНО-ЛИЦЕВОЇ ДІЛЯНКИ.

ЕТІОЛОГІЯ, КЛІНІЧНА КАРТИНА, ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ. УСКЛАДНЕННЯ

ЗАПАЛЬНІ ПРОЦЕСИ ЩЕЛЕПНО-ЛИЦЕВОЇ ДІЛЯНКИ

Альвеоліт – запалення лунки зуба, яке виникає вна­слідок інфікування при його видаленні, що інколи пов’я­зане з травматичним проведенням операції.

Клініка. Сильний біль у лунці, підвищення температу­ри тіла до 37-38 0С, регіонарний лімфоденіт. Звичайно кров’яний згусток у лунці зазнає розпаду, при цьому з’я­вляється неприємний запах з рота. Краї слизової оболон­ки набряклі, гіперемійована.

Лікування полягає у звільненні лунки від некротичних мас, промиванні її антисептичними розчинами (фурацилін 1:5000, перекис водню). З метою зменшення болю у лунці в неї рихло вводять турунду з анестезином та протиза­пальними засобами. Для промивання лунки можна викори­стовувати протеолітичні ферменти (трипсин, хімопсин). Біль, який упродовж декількох днів не вщухає, може свід­чити про розвиток обмеженого остеомієліту.

Профілактика. Дотримання правил антисептики та за­побігання травматичним маніпуляціям при видаленні зуба.

Карбункул обличчя – гостре розлите гнійно-некроти­чне запалення декількох розташованих поряд волосяних мішечків, сальних залоз шкіри і підшкірної клітковини.

Клініка. Сильний біль, температура тіла досягає 40 0С. При дослідженні крові виявляють лейкоцитоз, збільшен­ня ШОЕ. Вогнище запалення підвищується у вигляді ко­нуса. Шкіра над ним забарвлена у синьо-багряний колір з яскраво-червоним обідком навколо; у ній є кілька отво­рів, через які виділяються гній і некротична тканина (стри­жні, корінь). У міру розплавлення тканин кількість гною збільшується.

Діагностика нескладна. Карбункул диференціюють від сибірки, для чого необхідно провести бактеріологічне дослідження. Виключають цукровий діабет.

Лікування. Проводять місцеве і загальне лікування антибіотиками та сульфаніламідними засобами. Призна­чають УВЧ-терапію, електрофорез розчинів антибіоти­ків, накладають на ділянку ураження пов’язку з маззю Вишневського, стрептоцидовою або фурациліновою маз­зю. Найбільші карбункули закривають наліпками з 1-2 г порошку саліцилової кислоти. Розтин карбункула, розта­шованого на обличчі, як правило, протипоказаний. Роз­різи роблять лише у разі поширення інфільтрату, появи тромбозу судин навколо ураженої ділянки (навіть у тому випадку, коли гнояк випорожнюється), проводять їх під місцевим знеболюванням. Гнояк не можна видавлювати або насильно видаляти некротичні пробки (стрижні). Безумовно, протипоказаними є зігріваючі компреси, оскільки вони сприяють мацерації шкіри і поширенню запальних вогнищ. Використовування антибіотиків часто дає змогу відмовитися від розтину. Призначають ліжко­вий режим, загально-зміцнювальне лікування, харчуван­ня високої енергетичної цінності, часте пиття.

Паротит (неепідемічний) – запалення привушної за­лози, яке розвивається на тлі порушення слиновиділен­ня неврогенного характеру. Трапляється при інфекцій­них захворюваннях, при зневодненні організму після тяжких операцій. Може розвиватися у хворих на стома­тит внаслідок проникнення інфекції в слинну залозу. Не виключена можливість інфікування слинної залози при запальних процесах у прилеглих тканинах, а також ге­матогенним і лімфогенним шляхом.

Клініка. Припухлість привушної залози з одного боку, яка швидко наростає, стріляючий біль, сухість у роті. Шкіра над залозою натягнута, мочка вуха припіднята. Можливе зниження слуху. Температура тіла досягає 38-39 0С. При масажі залози із її протоки виділяється мутна густа слина або гній. Інколи відбувається прорив гною у зовнішній слуховий прохід, поширення запального про­цесу в навкологорловий простір, на шию. Перебіг пароти­ту може набути хронічного характеру з періодичними загостреннями. Залоза стає щільною, бугристою, її фун­кції поступово втрачаються.

Лікування. Сухе тепло, УВЧ, компреси; дієта, яка стимулює слиновиділення, ретельний туалет ротової по­рожнини, антибіотикотерапія. Доцільне використання новокаїнових блокад привушно-жувальної ділянки, про­мивання протоки залози розчинами антисептичних засо­бів, ферментних препаратів. При нагноєнні слинної зало­зи показаний розріз під кутом нижньої щелепи і розтин капсули залози.

Перикороніт (утруднене прорізування зубів мудрості) розвивається як наслідок інфікування ясенної кишені, що нависає над коронкою неповністю прорізаного зуба, інко­ли неправильно розташованого.

Клініка. Біль у щелепах, болючість під час ковтання. Слизова оболонка набрякла, інфікована, зазвичай покри­ває частину горбків зуба у вигляді капюшона. Спостері­гається підщелепний лімфоденіт. Можливі ускладнення у вигляді абсцесу або флегмони навколо глоткового просто­ру, підщелепної ділянки, остеомієліту.

Лікування спрямовують на усунення запальних явищ (антибіотики, фізіотерапія, промивання ясенної кишені, відтиснення надміру слизової оболонки (тампони із йо­доформної марлі)). Після стихання запалення "капюшон" слизової оболонки висікають з метою звільнення горбків зуба і ліквідації травмованої при жуванні ділянки. Виник­нення повторних запалень може бути показанням до ви­далення зуба.

Флегмона підщелепної ділянки найчастіше виникає внаслідок утрудненого прорізування нижнього зуба муд­рості, а також як ускладнення періоститу, остеомієліту, лімфаденіту.

Клініка. Інфільтрат у підщелепній ділянці, набряк, утруднене, обмежене відкривання рота. Шкіра у ділянці інфільтрату гіперемійована, лискуча, не збирається у складку. Інфільтрат може поширюватися на шию і підбо­рідну ділянку. Явища запалення бурхливо наростають, температура тіла досягає 38-39 0С.

Лікування хірургічне: розкриття флегмони розрізом завдовжки 5-6см, що починається відступом на 1,5-2см униз від кута нижньої щелепи паралельно до її ниж­нього краю. Гнійну порожнину дренують гумовою труб­кою. Операцію проводять в умовах стаціонару. Флегмона щелепно-лицевої ділянки становить собою серйозну не­безпеку внаслідок тенденції до поширення по міжклі­тинних просторах і венах обличчя. При цьому можливий розвиток дуже небезпечного ускладнення – тромбо­флебіту вен обличчя, а відтак поширення процесу в по­рожнину черепа і по фасціальних просторах шиї в сере­достіння з розвитком відповідно менінгіту та медіастиніту. Хворі з таким ускладненням нерідко вмирають, тому дуже важливе своєчасне активне лікування при обме­жених процесах.
Абсцес (флегмона) дна ротової порожнини. Виникає внаслідок поширення інфекції від зубів нижньої щелепи при періодонтиті, пародонтозі, остеомієліті.

Клініка. Інфільтрат у підборідній ділянці. Мова утруд­нена, ковтання різко болюче, язик набряклий, з нальотом. Слизова оболонка дна ротової порожнини набрякла. При двобічному поширенні інфільтрат розлитий і може охоплю вати защелепну та прищелепну ділянки, шию. Стан хворо­го тяжкий. Температура тіла підвищується до 39-40 0С.

Лікування. Хворого терміново направляють у стаціо­нар для розкриття гнояка зовнішнім розтином.

Профілактика. Санація порожнини рота.
Абсцес крилощелепного простору – болючий інфіль­трат під кутом нижньої щелепи.

Клініка. Утруднене, болюче ковтання; різке обмеження відкривання рота.

Лікування. Роблять розріз слизової оболонки вздовж крилощелепної складки, потім тупо розшаровують ткани­ни у напрямку гілки нижньої щелепи, через неефектив­ність внутрішньоротового розтину виконують черезшкір-ний розріз у ділянці кута нижньої щелепи, з якого тупим шляхом проникають у крилощелепний простір до гнояка.


АБСЦЕС ПІДОКІСНИЙ (ГНІЙНИЙ ПЕРІОСТИТ)
розвивається внаслідок поширення інфекції від верхівки коренів зубів при періодонтиті крізь товщу кістки. Гній скупчується під окістям біля основи альвеолярного від­ростка.

Клініка. На боці ушкодження, переважно у ділянці перехідної складки, слизова оболонка гіперемійована, наб­рякла, болюча. Температура тіла субфебрильна.

Лікування. Розріз гнояка з розсіченням окістя до кістки і дренування рани гумовою смужкою. Полоскання теплим розчином калію перманганату, гарячі ванночки з розчину натрію гідрокарбонату (питної соди), щадна дієта. Зуб, що спричинив появу абсцесу, так званий причинний, після усунення гострих запальних явищ лікують. Якщо він не підлягає лікуванню, то його слід відразу видалити.

Профілактика. Лікування навколоверхівкової вогнище­вої інфекції.
Абсцес(флегмона)привушножувальної ділянки може виникнути внаслідок поширення інфекції від нижніх зу­бів мудрості або щічної ділянки і привушної слинної за­лози.

Клініка. Набряк привушножувальної ділянки, біль під час пальпації, обмежене відкривання рота, гіперемія шкіри. Процес має тенденцію до поширення у скроневу і підскроневу ділянки.

При глибокій флегмоні привушножувальної ділянки гі­перемії шкіри може не бути, але різке обмеження від­кривання рота є характерною ознакою. Розкривають фле­гмону розрізом, який виконують паралельно до краю нижньої щелепи.


Абсцес твердого піднебіння спричинюється поширен­ням інфекції від верхніх бокових різців і перших верхніх малих кутніх зубів (премолярів), інколи від верхівок під­небінних коренів малих кутніх зубів.

Клініка. Обмежений набряк, гіперемія слизової оболон­ки твердого піднебіння. Температура тіла підвищується до 38 0С. Спостерігається біль, який різко посилюється під час пальпації.

Лікування. Розкриття абсцесу розрізом до кістки, дренування рани. У подальшому – видалення або ліку­вання причинного зуба.

Профілактика. Санація порожнини рота.
Абсцес щелепно-язикового жолобка виникає при по­ширенні інфекції від нижніх великих кутніх зубів (молярів).

Клініка. Утруднене відкривання рота, сильний біль під час ковтання, який спричинюється стисканням язиково­го нерва. При огляді виявляють інфільтрат уздовж жо­лобка.

Лікування. Розкриття абсцесу "розпорювальним" роз­різом слизової оболонки і проникнення у напрямку щеле­пи тупим інструментом.

Профілактика. Санація порожнини рота.
Абсцес щоки – поширення гнійного процесу при пері­оститі верхніх або нижніх великих і малих кутніх зубів у клітковину щічної ділянки.

Клініка. Асиметрія обличчя за рахунок інфільтрату щоки, набряк нижньої повіки. Очна щілина звужена або закрита, носо-губна складка згладжена. Спостерігаються біль, підщелепний лімфаденіт. Слизова оболонка щоки набрякла, на ній видно відбитки зубів. За 3-5 днів настає розм’якшення інфільтрату. Гнійний процес може перейти на жирову грудку щоки. При цьому температура тіла під­вищується до 38-40 0С. Згодом процес може охопити під­скроневу ділянку.

Лікування. У початкових стадіях консервативне (полос­кання, антибіотики, фізіотерапевтичні процедури), при поширенні гнійного процесу – оперативне.
Абсцес (флегмона) язика розвивається внаслідок його травми гострими краями зубів, неякісними протезами, їжею; може спостерігатися при виразковому стоматиті. Процес буває поверхневий і глибокий.

Клініка. Утруднена мова та ковтання, в’язка слина; язик набряклий, з нальотом. При пальпації виявляють щільний, болючий інфільтрат. Спостерігається підщелепний лімфа­деніт. При глибокому розташуванні гнояка рухомість язи­ка різко обмежена, він зміщений до піднебіння, рот напіввідкритий. Температура тіла досягає 40 0С.

Лікування оперативне. В тяжких випадках (асфіксія) показана трахеостомія. Хворого слід госпіталізувати.

Профілактика. Своєчасне лікування уражених каріє­сом зубів.
Ангіна Людвіга – гангренозна гнильно-некротична фле­гмона підщелепної або під’язикової ділянки, яка поши­рюється по дну ротової порожнини.

Клініка. Картина загальної тяжкої інтоксикації: блі­дість шкіри, підвищення температури тіла до 38-40 0С, тахікардія, олігурія. Набряк у ділянці дна ротової порож­нини двобічний, переходить у під’язикову ділянку, опус­кається в підборідну, утворюючи наче друге підборіддя. У процес залучаються тканини обох підщелепних трикут­ників на шиї. Припухлість тверда без флуктуації, порів­няно малоболюча. Рот відкритий, язик трохи піднятий і нерухомий, шия витягнута вперед, дихання і ковтання затруднені. Розвивається ціаноз. Хворий не спить, збу­джений, інколи вимушено набуває положення сидячи. Обличчя його бліде і виражає страх внаслідок утрудне­ного дихання. Деякі хворі стають апатичними. З’являєть­ся хриплість голосу, інколи він зникає.

Діагностика звичайно нескладна. Необхідно дифере­нціювати ангіну Людвіга від простої флегмони дна рото­вої порожнини.

Лікування проводять в умовах стаціонару. Флегмону в стадії дерев’янистого інфільтрату, не чекаючи флюктуації, негайно широко розкривають. Операцію викону­ють тільки під місцевим знеболюванням (наркоз небезпе­чний). Роблять один або й кілька широких і глибоких розрізів. Треба широко розтяти підщелепний і підборід­ний простори, а також під’язикову кістку на всьому про­тязі, де прикріплюються м’язи, для чого доцільно вико­ристати комірцевий розтин. Рани на всю глибину промивають 3 % розчином перекису водню. Накладають пов’язки з антисептичними засобами і проводять інтенсив­не лікування антибіотиками, протигангренозною сироват­кою. Крім того, призначають гіпербаричну оксигенацію, серцеві засоби; вливання у вену 5-40 % розчину глюко­зи, 10 % розчину кальцію хлориду, 40 % розчину гекса-метилентетраміну (уротропіну). Дієта, ретельний гігієніч­ний догляд за ротовою порожниною.

Профілактика. Лікування хронічної вогнищевої інфек­ції.
Артрит скронево-нижньощелепного з’єднання – за­палення суглоба із залученням у процес кістки, хряща, меніска.

Клініка. Почервоніння, набряк м’яких тканин у ділян­ці суглоба, утруднене відкривання рота, яке супрово­джується зміщенням щелепи у бік ураження.

Хронічний артрит характеризується незначним змен­шенням рухомості суглоба (особливо вранці), відчуттям незручності у ньому.



Згодом з’являється невеликий біль, клацання суглоба при рухах нижньою щелепою. Часом біль загострюється, може відбутися характерне зміщення щелепи з розвит­ком вивиху. На рентгенограмі відзначають зміну товщини компактної пластинки суглобової западини та ширини щілини. Хворого іноді турбує біль за ходом гілок трійчас­того нерва.

Діагностика. Гострий артрит проявляється болем при натисканні в ділянці суглобової голівки і зміщенням ще­лепи у бік ураження при відкриванні рота. Хронічний де­формуючий артрит розпізнають за допомогою рентгено­графічного дослідження.

Лікування. Рекомендують тепло, саліцилати, інтра- й періартикулярне введення антибіотиків, гідрокортизон. Показана мобілізація суглоба (на боці ураження між зу­бами закладають шматок гуми або еластичної пластма­си, а потім підборіддя підтягують вгору за допомогою го­ловної еластичної пов’язки). Лише після зникнення гострих проявів хвороби можна дозволити рухи в суглобах.
Гайморит одонтогенний – гостре запалення верхньо­щелепної пазухи, яке виникає як ускладнення при за­хворюваннях зубів верхньої щелепи. Розвиток гаймори­ту може бути пов’язаний з певним анатомічним співвідношенням зубів верхньої щелепи і верхньощелеп­ної пазухи, нижня стінка якої обернена до альвеоляр­ного відростка і відділена од верхівок коренів зубів тон­кою кістковою пластинкою з невеликим шаром губчастої тканини. Залежно від типу верхньощелепної пазухи вер­хівки одного або декількох зубів можуть розташо­вуватися близько до її дна. Таким чином, окістя кореня стикається із слизовою оболонкою пазухи, а відтак ство­рюються умови для поширення на ній інфекції при пері-одонтиті, після видалення зуба з гангренозною пульпою, а також при нагноєнні кореневої кістки верхньої щеле­пи, остеомієліті альвеолярного відростка. Іноді одонто-генний гайморит буває наслідком потрапляння інфікова ного вмісту кореневих каналів у пазуху під час лікуван­ня верхніх кутніх зубів.

Клініка. Гострий одонтогенний гайморит характери­зується болем у ділянці щоки, під оком і кореневих зубів при надкушуванні твердої їжі. Температура тіла може підвищуватися до 38-40 0С, погіршується носове дихан­ня, понижується нюх, виникає однобічна нежить із слизо-гнійними виділеннями. Діагностичною ознакою гострого гаймориту є також збільшення виділень із носа при нахи­лі голови у протилежний щодо вогнища запалення бік. При пальпації ділянки верхньощелепної пазухи і перку­сії відповідних зубів верхньої щелепи виявляють болю­чість. На рентгенограмі окреслюється затемнення верхньо­щелепної пазухи. У тих випадках, коли після видалення зуба виникає нориця – сполучення верхньощелепної па­зухи з ротовою порожниною, гайморит нерідко набуває хронічного перебігу.

Лікування. Гострі прояви гаймориту можна усунути видаленням причинного зуба, внаслідок чого створюю­ться умови для відтікання гною через лунку. Лікування проводять у стоматологічному стаціонарі. Закриття но­риці верхньощелепної пазухи можливе лише хірургіч­ним методом.

Профілактика. Своєчасна санація ротової порожнини.
Остеомієліт щелепи одонтогенний – запалення кіст­кового мозку, яке супроводжується залученням у про­цес усіх структурних частин кістки і м’яких тканин.

Клініка. Хвороба починається гостро з сильним болем у щелепі, загальною слабкістю, ознобом, підвищенням температури тіла до 39-41 0С. Потім приєднуються наб­ряк обличчя, інфільтрат підщелепної ділянки і зубний біль, регіонарний лімфаденіт. Крім того, відмічається важ­кий загальний стан, втрата свідомості, запах з рота, тризм, колатеральний набряк щоки, зуби рухомі, в крові лейкоцитоз, лімфоцитоз, нейтрофілія. Відкривання рота обмежене (тризм), перехідна складка набрякла, гіперемована. В разі поширення процесу розвивається оніміння половини нижньої губи, підборіддя (симптом Венсана). Хронічна стадія остеомієліту характеризується тривалим перебігом, а також появою гнійних нориць, які періодич­но відкриваються на шкірі або слизовій оболонці ротової порожнини. Крізь ці отвори можуть відходити кісткові секвестри.

Лікування. Хворого на гострий остеомієліт терміново направляють у стаціонар. При хронічній стадії пацієнт має перебувати під наглядом лікаря-стоматолога.

Профілактика. Своєчасне лікування карієсу і його уск­ладнень.

СПЕЦИФІЧНІ ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ЩЕЛЕПНО-ЛИЦЕВОЇ ДІЛЯНКИ

Актиномікоз вражує щелепно-лицеву ділянку порів­няно частіше, ніж інші ділянки людського організму.

Збудником актиномікозу є актиноміцет, який як сапро­фіт зазвичай перебуває в порожнині рота. Проникаючи в тканини, актиноміцети викликають специфічний запаль­ний процес. Шляхи проникнення в тканини різні: через каріозну порожнину, ясенні кишені при пародонтиті, при утрудненому прорізуванні зуба і, нарешті, пошкоджену слизову оболонку після видалення зуба, при переломі щелепи.

Мікроорганізми викликають запальний процес, який в’яло перебігає, в результаті чого утворюється грануля­ційна тканина. М’які тканини, які обмежують фокус за­пального процесу, інфільтруються і ущільнюються. Шкі­ра над інфільтратом стоншується, набуває синюшного забарвлення. При прориві шкіри виділяється декілька краплин рідкого гною, в якому часто містяться жовто­го кольору крупинки. В таких крупинках під мікроско­пом часто виявляють друзи актиноміцетів. Норицевий хід може самостійно рубцюватися, але через деякий час відкритися в іншому місці ураженої ділянки без по­переднього загострення процесу (мал. 1).




При розповсюдженні запаль­ного інфільтрату на жувальні м’язи виникає зведення щелеп. Інтраоральна форма актиномі­козу на рентгенограмі може нага­дувати прояви остеомієліту, остеобластокластоми.

При відсутності своєчасного лікування може виникнути гене­ралізація процесу, розповсю­дження його до основи черепа і оболонок мозку, що призводить до тяжких наслідків захворю­вання.

Встановленню діагнозу поруч з клінічними проявами захво­рювання (твердий, малоболючий інфільтрат, ціаноз шкіри, норицеві ходи та ін.) сприяють серологічна реакція зв’язування комплементу крові, шкірна проба з актинолізатом, а також виявлення друзів грибка в гною.

Але в деяких випадках, навіть при наявності актиномікозу, специфічні прояви можуть не підтвердити захворювання. Тому при достатньо чіткій клінічній картині актиномікозу прово­диться специфічне лікування, незважаючи на негативний результат лабораторних даних і шкірної проби.


Мал. 1 Актиномікоз

обличчя
Лікування актиномікозу на теперішній час проводить­ся актинолізатом, який призначається у вигляді ін’єкцій. Як правило,

проводиться декілька курсів лікування актинолізатом.


При приєднанні до специфічного процесу супутньої інфекції запальний процес може набувати рис, характе­рних для одонтогенної флегмони.

Для пригнічення інфекційного процесу одночасно з лікуванням актинолізатом застосовуються антибіотики (пеніцилін, левоміцетин та ін.).

При абсцесуванні інфільтрату проводиться хірургічний розтин гнійника з наступним його дренуванням.

Комбіноване лікування значно підвищує ефективність актинолізатотерапії. Однак зустрічаються випадки, які важко піддаються навіть своєчасному лікуванню і харак­теризуються виникненням рецидивів захворювання. В окремих випадках призначають препарати йоду, рентге­нотерапію.

Хворі з актиномікозом щелепно-лицевої ділянки, підля­гають систематичному загальному обстеженню для вияв­лення можливого метастазування процесу в інші органи.
Туберкульоз і сифіліс уражують органи і тканини щелепно-лицевої ділянки порівняно рідко. Місцем про­яву туберкульозу і сифілісу звичайно є слизова губ, язи­ка, щік, м’якого і твердого піднебіння. Ураження кісток лицевого скелета зустрічається порівняно рідко.

Туберкульозне ураження щелепно-лицевої ділянки є вторинним, зумовленим поширенням мікробактерій із основного вогнища, переважно легень, при відкритій формі туберкульозу.

Розвитку туберкульозу сприяє також наявність подря­пин або тріщин на слизовій порожнині рота.

Ураження слизової оболонки порожнини рота при ту­беркульозі досить специфічні. При туберкульозі на сли­зовій оболонці виникають туберкули, нагадуючи манну крупу, які швидко зливаються і утворюють характерну різко болючу виразку. У цій стадії туберкульозного ура­ження виявляються болючі регіональні лімфатичні вузли. Перебіг процесу хронічний Для розпізнавання туберку­льозного процесу застосовують мікробіологічне і цитоло­гічне дослідження.

Місцеве лікування полягає в старанній санації порож­нини рота і гігієнічних заходах, які проводяться на тлі загального лікування. Лікування сприяє прискоренню про­цесу рубцювання. При туберкульозному остеомієліті ще­леп проводять специфічну терапію, ультрафіолетове опро­мінення.

До хірургічних втручань вдаються тільки при виник­ненні міхура і утворенні великого секвестра.


Сифіліс порожнини рота розвивається в результаті попадання на пошкоджену слизову блідої спірохети че­рез предмет, яким користувався хворий: склянку, лож­ку, цигарку, мундштук, зубну щітку та ін.

В розвитку сифілісу слизової оболонки порожнини рота розрізняють три стадії захворювання.

Первинний сифіліс – твердий шанкр з наступним утво­ренням виразки.

На відміну від туберкульозної виразки поряд з харак­терним виглядом (валикоподібний, щільний край, сальне дно) виразка сифілітичної природи не викликає больових відчуттів. Збільшені і щільні лімфатичні реґіонарні вузли не болючі.

Вторинний сифіліс характеризується появою на сли­зовій оболонці порожнини рота плямистих чи папульозних сифілідів. В міру розвитку на місці папул утворюють­ся ерозії, які досить швидко епітелізуються при відсутності подразнюючих факторів. В іншому випадку виникає виразка.

Правильній діагностиці допомагають наявність уражень шкірного покриву, характерних для вторинного сифілісу.



Третинний, або гумозний сифіліс, характеризується утворенням гум (частіше твердого піднебіння, губи, язи­ка, ясен), на місцях яких, при відсутнності лікування, виникає значний дефект.

Лікування сифілісу слизової порожнини рота, як і ін­шої локалізації, зводиться до використання засобів специ­фічної терапії.

Місцево проводяться санація порожнини рота та гігіє­нічні заходи.


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка