Затверджено редакційно-видавничою радою




Сторінка15/17
Дата конвертації18.04.2016
Розмір3.53 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

РОЛЬ КООПЕРАТИВІВ У РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Ганна Федотова

Науковий керівник – кандидат економічних наук, доцент І.В. Сідельнікова
Кооперацію утверджували як систему суспільного самозахисту життєвих інтересів українського народу, зокрема селянства, та відродження села – колиски української нації. Вона охоплювала духовну та матеріальну сторони життя людини й суспільства і стала засобом мирного розв’язання суспільних конфліктів у найбільш складних і безвихідних соціально-економічних і суспільно-політичних кризових ситуаціях. Відродження кооперативного сектора економіки на демократичних засадах стало можливим з набуттям незалежності України. Реальні передумови для цього виникли з початком радикальних економічних перетворень та утвердженням ринкових засад.

Важливою є роль кооперативів у розв’язанні проблеми безробіття, особливо перехідних економік. Кооперативи забезпечують зайнятість на місцях, знижують рівень міграції трудових ресурсів та територіальної концентрації капіталу через забезпечення необхідної освіти членам кооперативу, підвищення професійного рівня місцевих менеджерів, сприяння місцевому реінвестуванню.

Як соціальні організації з економічним змістом кооперативи в демократичному суспільстві є партнерами уряду в реалізації завдань досягнення соціальної справедливості, перерозподілу багатства, захисту довкілля, гарантування безпеки споживання і зайнятості населення. Необхідність державної підтримки кооперативної діяльності зумовлюється спільністю інтересів держави і кооперації, їх узгодженістю у вирішенні економічних та соціальних питань на місцевому, регіональному і національному рівнях. Інтереси споживчої кооперації і держави в економічній галузі проявляються в організації товарообміну між містом і селом, формуванні багатоукладної виробничої інфраструктури в селі, реалізації доходів сільського населення, подолання натурального обміну між дрібнотоварним сільськогосподарським виробником і споживачем, розвитку економічних зв’язків на товарних ринках як в країні, так і за її межами. Спільні інтереси держави і споживчої кооперації ще більше переплетені у соціальній сфері, в процесі задоволення потреб населення в товарах, послугах, забезпеченні трудової діяльності, соціальному обслуговуванні членів-пайовиків і робітників, соціальному відродженні села.

Незважаючи на кризові тенденції, що мали місце в кооперативних системах у зв’язку з трансформаційними суспільно-економічними процесами, кооперативний рух залишається досить поширеним, про що свідчить значна кількість високоефективних кооперативів. З усіх підсистем кооперативного сектора в Україні споживча кооперація є найбільш структурованою і організаційно оформленою. Цей вид кооперації діє як соціально-економічна система, що є характерною рисою розповсюджених в розвинених країнах багатофункціональних кооперативів. Діяльність споживчої кооперації охоплює гуртову та роздрібну торгівлю, заготівлі, виробництво, будівництво, транспорт, освіту, надання послуг та зовнішньоекономічну діяльність. Нині, в умовах глобалізаційних процесів, завдання кооперативів – найефективніше реалізувати потенційні можливості для економічного розвитку системи, соціального захисту і підтримки членів споживчих товариств.


НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ МОТИВАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Андрій Фоменко

Науковий керівник – кандидат економічних наук, доцент Н.В. Шиловцева
Проблема мотивації у підприємницькій діяльності набуває все більше актуальності, особливо в наш час, коли удосконалення системи праці є питанням дуже складним. Відсутність сучасного механізму системи стимулювання якісної і ефективної праці транзитивної економіки спричиняє зниження конкурентоздатності фірми, що негативно впливає на оплату паці і соціальну атмосферу в колективі. Оскільки наймані робітники рівновіддалені від свого роботодавця, виникає потреба зацікавити робітників через результати праці, отримані ними блага, які необхідні для життя. Метою дослідження є виявлення механізму адаптації системи мотивації праці до умов транзитивної економіки

Формування мотивів праці відбувається значною мірою індивідуально, що обумовлено індивідуальними особливостями людини – фізичний і психічний стан, ціннісні орієнтири та інтереси. Мотиви трудової діяльності можуть посилюватися зовнішніми чинниками – стимулами. Під зовнішньою мотивацією ми розуміємо стимулювання працівників у широкому трактуванні. Доцільно виокремити три види зовнішньої мотивації: адміністративну (примусовість, виконання за наказом, інструкцією); моральна (подяка керівництва, визнання досягнення колективі); економічну (мотивація за результатом, за статусом або рангом – оплата праці, бонуси, надання пільг, дивіденди).

На нашу думку всі зовнішні чинники впливу на трудову поведінку працівників необхідно поділити на дві групи. Перша група має охопити матеріальні та нематеріальні (моральні) стимули, тобто всі складові компенсаційного пакета. Другу групу утворюють організаційні чинники мотивації. До них належать: підтримання сприятливих санітарно-гігієнічних умов праці; сприяння адміністрації безперервному навчанню, самовдосконаленню, духовному та культурному розвитку працівників; залучення працівників до участі в управлінні виробництвом; підтримання в трудовому колективі сприятливого соціально психологічного клімату; створення сприятливих умов для відпочинку й оздоровлення працівників; високій рівень організації робочих місць; бездоганне обслуговування робочих місць усім необхідним для спокійної ритмічної роботи; раціоналізація трудових процесів; висока культура управління персоналом, переважання демократичного стилю керівництва; забезпечення ритмічності виробничих процесів; естетизація виробничого середовища та гуманізація праці; висока корпоративна культура як чинник виховання корпоративного механізму.

Ефективна організація системи мотивації та стимулювання працівників є важливим чинником прогресу і розвитку вітчизняних підприємств. Дієва система мотивації та стимулювання працівників під час їхньої трудової діяльності на підприємстві та поза ним має відповідати суспільним умовам. На сучасному етапі розвитку світової економіки, якому притаманні прискорення світової економічної динаміки, часті зміни пріоритетів працівників, поширення самомотивації та трансформації ментальності, варто приділити більше уваги умовам праці людини. Раціональне забезпечення мотивування працівників може підвищити ефективність діяльності підприємств, що вимагає проведення подальших досліджень у цьому напрямі.


ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ ЯК ФАКТОР АКТИВІЗАЦІЇ КРЕАТИВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ

Хама Саід Кардокхі Дара

Науковий керівник – Народний художник України, професор В.І. Ковтун
Креативність як загальна здібність розглядається як властивість функціонування психіки особистості, що забезпечує результативність пошуково-творчої діяльності і має індивідуальну міру виявлення. Функціональна психологія і педагогіка мистецтва доводять, що креативність у художньо-творчій діяльності є властивістю особистості створювати певним чином організовані контекстуальні зв’язки, які мають багатозначний і, водночас, – цілісний, образний характер. Такий підхід спрямовує до семіотичного аналізу художнього образу.

Продуктом і водночас показником як креативності, так і рівня духовного становлення митця виступає художній образ. Творчий портрет художника складається з відповідного творчого стилю, який відбиває характер актуальних зв’язків візуального тексту та художнього методу.

Останнім часом психологія досліджує суб’єктивні аспекти художнього образу визнає значну роль як підсвідомих, так і позасвідомих процесів у його створенні Основу образу-символу складає відображення змістовно-емоційної інформації і складної психічної природи особистості.

Художній образ є універсальною категорією, засобом та формою засвоєння мистецтва, але розглядається з боку його виразності та усвідомленості як результат «виявлення особистісного у свідомій художній діяльності – активної психологічної діяльності, в якій особливо активізується інтелект, емоційна та вольова сфери особистості», що обмежує сферу його дослідження лише як свідомого знака ідеологічного характеру. Художній образ визначається як спосіб результат особливої пізнавально-комунікативної діяльності художника.

Спроба розглянути художній образ як фактор активізації креативного потенціалу особистості виявила необхідність системного етичного підходу в дослідженні його складної, багатоступеневої структури й усвідомлення особливостей використання його глибинної духовної природи в процесі художньої освіти і виховання.
Особливості взаємозв’язку комунікативних здібностей юнаків зІ схильністю до залежної поведінки

Ануш Хачатрян

Науковий керівник – доктор психологічних наук, професор Т.Б. Хомуленко
Людське суспільство немислиме поза спілкуванням. Спілкування виступає необхідною умовою буття людей, без якого неможливе повноцінне формування не тільки окремих психічних функцій, процесів і властивостей людини, але й особистості в цілому. Реальність і необхідність спілкування визначена спільною діяльністю: щоб жити люди змушені взаємодіяти. Як суспільні, так і міжособистісні відносини розкриваються й реалізуються в спілкуванні.

Спілкування засноване на реалізації особливої потреби у контакті з іншими суб’єктами, про задоволення якої свідчить виникнення «радості спілкування». Порушення спілкування викликають зміни особистості.

Одним з факторів, що перешкоджає розвитку комунікативних здібностей та спілкуванню людини, є наявність залежності, яка є спробою втечі від реальності за допомогою зміни свого психічного стану, що забезпечує уявну безпеку й емоційний комфорт. Це псевдожиття поступово починає домінувати над реальним, витісняючи його. Воля людини слабшає й перестає працювати гальмом на шляху до одержання найпростішого задоволення. Безсумнівно залежна поведінка впливає на усі сфери життя людини.

Об’єктом даного дослідження виступають особливості поведінки в юнацькому віці.

Предмет – особливості комунікативних здібностей юнаків та їх зв’язок із залежною поведінкою.

У даній роботі ми поставили за мету дослідити взаємозв’язок комунікативних здібностей, як особливої здатності людини до діяльності, спрямованої на встановлення контактів з іншими людьми і задоволенні потреби у спілкуванні, із залежністю як формою аддиктивної поведінки. Результати дослідження виявили ярко виражену зворотню залежність: збільшення рівня схильності до залежності супроводжується зниженням рівня комунікативних схильностей юнаків. Хоча висока ймовірність не робить людину автоматично залежною, але такі зміни в інших сферах, зокрема і міжособистісній, вже вказують на порушення в нормальному психічному розвитку людини.

Треба зазначити, що взаємозв’язок комунікативності та схильності до залежності не можна розглядати однозначно. Наявність розвинутих комунікативних здібностей у юнаків розширює коло соціальних контактів і сприяє формуванню дружніх стосунків. У такому разі ризик, що людина залишиться на самоті і вдасться до крайнощів, знижується. З іншого боку, коли людина, особливо у ранньому віці потрапляє в цю пастку, рівень прояву її комунікативних схильностей знижується, коло соціальних контактів звужується і обмежується переважно тільки такими ж залежними. Особливо важко з цим самостійно впоратися юнаку, оскільки в нього ще не досить чітко сформована життєва позиція, мета, яка б підтримувала його у складних ситуаціях.

Залежність – особистісна характеристика і боротися із нею складно. Але, маючи досить надійні критерії, її можна виявити на ранніх етапах і врятувати людину від помилки.


ВИВЧЕННЯ ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНИХ ТА МОРФОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ КІМНАТНИХ РОСЛИН, ЩО МАЮТЬ ЛІКАРСЬКІ ВЛАСТИВОСТІ

Ірина Хільчевська

Науковий керівник – кандидат біологічних наук, доцент Я.В. Гончаренко
Незважаючи на успіхи в синтезі ліків, існує тенденція розширення використання в медицині речовин природного походження. Лікарські рослини стають дедалі популярнішими, адже вони складають значну частку сировини для виробництва ліків. Дослідниками відзначалося, що тривале використання засобів рослинного походження практично не викликає алергічних реакцій, що посилює актуальність їх застосування.

У навчальних закладах, переважно у кабінетах біології представлені колекції кімнатних рослин. Серед них значну частку становлять представники родини Araceae, які характеризуються отруйними властивостями. Проведене нами тестування школярів 6-9 класів показало, що 60% учнів не знає не тільки назви даних рослин, а й не знайомі з їх властивостями. Все це свідчить про доцільність використання кімнатних рослин у навчально-виховної роботі вчителя, оскільки залучення дітей до вивчення цієї теми сприятиме екологічному вихованню школярів і розширить їхнє знання з біології та використання рослин.

Тому метою нашої роботи було вивчення систематичного складу кімнатних рослин, які використовуються у школах; встановлення наявності в них хімічно активних речовин та ознайомлення учнів з лікарськими властивостями кімнатних рослин.

У результаті проведених досліджень протягом 2006-2009 рр. Нами було зареєстровано 55 видів кімнатних рослин із лікарськими властивостями. Вони розподілилися серед 28 родин. За кількістю видів переважають Araceae, Lamiaceae та Asteraceae.

Їх значна частина представлена трав’янистими багаторічниками – 37% та деревними формами – 23%. За відношенням до світла переважає група тіньовитривалих видів (65%). Досліджені види мають походження із тропіків, субтропіків та пустель, й види майже рівномірно розподілені по цим групам. Найбільша кількість кімнатних рослин в якості діючої речовини містить вітаміни, слизи, флавоноїди, алкалоїди.

Проведене нами опитування учнів показало, що найбільш відомі їх такі кімнатні лікарські рослини, як алое дерево видне, каланхое пірчасте, лимон. Після створення нами гуртка з метою ознайомлення школярів із різноманіттям та корисними властивостями кімнатних рослин на 40% збільшилося знання видового різноманіття кімнатних рослин.

Отже, матеріали нашої наукової роботи можна використовувати в школі під час проведення уроків, засідань гуртків та проведенні екскурсій, екологічних стежин, в організації та проведенні різноманітних тематичних вечорів.
ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНА ОСВІТА МОЛОДІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Цао Лу


Науковий керівник – Народний художник України, професор В.І. Ковтун.
В існуючій практиці залучення молоді до світу мистецтва часом одним видам мистецтва надається перевага (музичне, образотворче мистецтво, література), а іншим видам художньої творчості (театр, кіномистецтво, архітектура, ландшафтне мистецтво) майже не приділяється належна увага. Це негативно позначається на формуванні художньо-естетичного досвіду молоді, руйнує цілісність її ставлення до світу художньої культури.

Зазначені вище проблемні питання не можуть залишатися поза педагогічною увагою, потребують психологічного осмислення, теоретичного та практичного вирішення за участю фахівців у галузі сучасної психології, культурології, педагогіки та ін. З метою модернізації художньо-естетичної освіти молоді доцільно використати декілька проблемних напрямів роботи, пов’язаних з психолого-педагогічним забезпеченням цього процесу.

Перший напрям модернізації художньо-естетичної освіти передбачає її оновлення та внесення відповідних змін на методологічному рівні, адже саме на цьому рівні знаходять своє осмислення та розкриття такі питання, як сутність художньо-естетичної освіти, її мета, завдання, функції, кінцевий результат тощо. На зміну дещо обмеженому погляду на сутність художньо-естетичної освіти має прийти її усвідомлення як культурологічного явища в системі середньої та вищої школи, яке покликане забезпечити послідовне вирішення таких завдань: розкриття естетичної цінності й виразності найважливіших якостей людини, зокрема краси її фізичних, психічних, духовних та творчих сил і можливостей. розкриття естетичної цінності довкілля, тобто природного, предметного, соціального та художнього середовища, в якому перебуває людина. розкриття естетичної цінності основних видів діяльності людини, зокрема її комунікативної, навчально-пізнавальної, професійно-трудової та креативної діяльності.

Другий напрям модернізації художньо-естетичної освіти передбачає цілеспрямоване вирішення низки питань психологічного змісту. Звернення до цих питань зумовлене тим, що учасниками художнього діалогу є люди, які відрізняються за своїм віком, життєвим досвідом, художніми уподобаннями, естетичними інтересами тощо. З метою успішного вирішення зазначених питань та психологічного забезпечення модернізації художньо-естетичної освіти вважаємо доцільним: урахування в процесі організації художнього діалогу таких проявів особистості, як її художні інтереси, ціннісні орієнтації у сфері мистецтва, естетичні потреби, оволодіння учасниками духовно-практичної взаємодії з мистецтвом необхідними способами художнього сприймання, естетичної оцінки та творчої інтерпретації явищ художньої культури, набуття в дитячому та юнацькому віці досвіду самостійного спілкування зі світом мистецтва, організації пізнавальної діяльності у сфері художньо-естетичної культури, а також участі у художньо-творчій діяльності.

Третій напрям модернізації художньо-естетичної освіти спрямований на успішне розв’язання складного комплексу питань професійно-педагогічного змісту. Це питання, пов’язані з діяльністю вчителя мистецьких дисциплін, викладача художньої культури тощо.
ЗАДАЧІ ТЕПЛОПРОВІДНОСТІ ДЛЯ ПОЛОСИ

Ірина Цапок

Науковий керівник – кандидат фізико-математичних наук, доцент А.Ю. Пуди

10. Перша гранична задача

Знайти в області розв’язок рівняння (1.1)

з початковими умовами (1.2)

ш граничними умовами (1.3)

(1.4)

Для розв’язку поставленої задачі застосовується загальне перетворення Фур’є за змінною . Після чого задача зводиться до одномірної граничної задачі теплопровідності для розв’язування якої, застосовується метод Фур’є, тобто шукається розв’язок одержаної задачі у вигляді ряду за власними функціями першої граничної задачі. Застосування загального оберненого перетворення Фур’є дає розв’язок поставленої задачі
20. Друга гранична задача

Знайти в області розв’язок рівняння

(2.1)

з початковими умовами (2.2)

і граничними умовами (2.3)

(2.4)


Розв’язок поставленої задачі відрізняється тим, що застосовується метод невизначених коефіцієнтів рада Фур’є за власними функціями другої однорідної задачі теплопровідності.
ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ: СУТНІСТЬ ТА РЕЗУЛЬТАТ

Катерина Чайка

Науковий керівник – доктор економічних наук, доцент О.С. Марченко
Інноваційний розвиток економіки забезпечує досягнення нової якості економічного зростання, підвалини якого становлять інновації, що виступають чинником науково-технічного й соціально-економічного відновлення всіх сторін господарського життя сучасного суспільства.

У науковій літературі існує значна кількість різних дефініцій поняття «інновація». Різні підходи до їх визначення та класифікації обґрунтовано у працях В. Зянько, Д. Кокуріна, В. Осецького, Р. Фатхутдінова, Л. Федулової, О. Хотяшевої та ін. Варто підкреслити такі положення теорії інновацій: (а) необхідність розмежування понять «науковий продукт-новація» і «інновація»; (б) трактування інновації в широкому розумінні: не тільки як науково-технічного, а й як соціально-економічного явища.

Інновація є результатом втілення у господарську практику наукового продукту – новації. Однак, розрізняючи ці два поняття – новація й інновація, не слід обмежувати смисл інновації та інноваційної діяльності впровадженням новацій у виробництво. Спираючись на трактування інновації в широкому розумінні, треба визначати її як результат інноваційного процесу в цілому, а не тільки однієї з його стадій – впровадження новацій у господарську практику.

У сучасних наукових джерелах, нормативних актах, що регулюють інноваційну діяльність в Україні, у методиках статистичного аналізу рівня інноваційного розвитку національної економіки переважає трактування інновації у вузькому розумінні, що призводить до певного ототожнення інноваційної діяльності й впровадження новацій. Дійсно, без упровадження новацій інноваційна діяльність не є результативною, але її зміст не обмежується тільки реалізацією новацій у продукті або в технологічному процесі.

Інноваційна діяльність – це здійснення системного інноваційного процесу на підставі інтеграції їх наукових, виробничих і ринкових чинників. Зміст інноваційної діяльності фірм становить комплекс взаємозалежних технологій: 1) НДДКР-технології, що здійснює внутрішньофірмовий сектор науки; 2) ринкові технології, спрямовані на пошук, оцінку, комерціалізацію, придбання новацій, ефективний продаж інноваційної продукції, поширення нововведень; 3) інвестиційні технології, метою яких є забезпечення інноваційного процесу необхідними інвестиційними ресурсами; 4) впроваджувальні технології, що охоплюють стадії впровадження новацій, рутинізації й дифузії нововведень; 5) виробничі технології, пов’язані з виробництвом інноваційного продукту (продукції); 6) управлінські технології, спрямовані на забезпечення організаційно-економічних умов ефективної інноваційної діяльності фірм.

Отже, інноваційна діяльність це цілеспрямований комплексний процес зміни й відновлення різних аспектів діяльності фірми, спрямований на максимальну реалізацію її інноваційного потенціалу, здійснення комплексу інноваційних технологій, результатом якого є інновація, що забезпечує новий рівень ефективності й конкурентоспроможності фірми.


МОДЕЛІ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Чджан Кай

Науковий керівник – доктор економічних наук, доцент О.С. Марченко
Головний чинник соціально-економічного зростання – інновації є результатом системного інноваційного процесу ринкового типу. Його характеристиці присвячено наукові праці О. Бойко, С. Захаріна, В. Зянько, Е. Дунаєва, Д. Кокуріна, Р. Фатхутдінова, Л. Федулової, О. Хотяшевої та ін.

Основними стадіями інноваційного процесу є: (а) зародження інноваційної ідеї внаслідок технологічного поштовху або виклику попиту, а також спільного впливу технологічного розвитку й ринку; (б) втілення цієї ідеї в новацію, що набуває різних форм; (в) комерціалізація новації; (г) впровадження в господарську практику новації – нововведення; (д) рутинізація нововведення, тобто його реалізація в стабільних умовах господарювання; (е) дифузія (тиражування) нововведення. Стадії інноваційного процесу тісно взаємозалежні, а відсутність хоча б однієї з них свідчить про незавершеність процесу в цілому.

Важливо підкреслити, що в сучасному інноваційному процесі комерціалізація, яка забезпечує ринкове визнання інноваційної ідеї, новації, нововведення, інтегрована (вбудована) в усі його стадії. Вона здійснюється з моменту зародження інноваційної ідеї і триває аж до дифузії нововведення, швидкість і масштаби якої безпосередньо залежать від попиту на ринку інновацій.

Стадії інноваційного процесу знаходять своє узагальнення в його моделях, що використовуються теорією інновацій. Так, лінійна інноваційна модель, запропонована Д. Романом, передбачає таку послідовність дій: поява ідеї – її обговорення й експертиза – вивчення ринку – попередні дослідження й оцінка технічної здійсненності – оцінювання витрат, ринкового потенціалу й цін – НДДКР – проектування – дрібносерійне виробництво – повномасштабне виробництво – масова реалізація. За класифікацією інноваційних моделей Р. Росвелла, лінійні інноваційні моделі застосовувалися з 1955 р. до початку 70-х років XX ст. Потім вони були змінені на нелінійні моделі: (а) сполучену (початок 70-х – середина 80-х років XX ст.); (б) японську передового досвіду, що акцентує увагу на паралельній діяльності інтегрованих груп і зовнішніх горизонтальних і вертикальних зв’язках (від середини 80-х років XX ст. до сьогодення); (в) стратегічних мереж, особливістю якої є додавання до нелінійного інноваційного процесу нових функцій, використання новітніх інформаційних систем (даний час – майбутнє). У цій моделі маркетинг присутній на всіх стадіях інноваційного процесу: від фундаментальних досліджень до післяпродажного обслуговування. Комерціалізація результатів здійснюється на всіх стадіях.

Сполучена інноваційна модель відкриває можливості для поглиблення аналізу інноваційного процесу з погляду його зростаючої інтегрованості й паралельності стадій, а також використання мережних взаємодій. Сучасна нелінійна модель, якій притаманні риси японської та стратегічних мереж, базується на системному підході до інноваційного процесу, враховує спільний вплив на нього технології й ринку. Треба підкреслити, що складовою частиною нелінійних моделей (окремим випадком) є інноваційний ланцюжок, прикладом якого може служити модель Д. Романа.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка