Затверджено редакційно-видавничою радою




Сторінка16/17
Дата конвертації18.04.2016
Розмір3.53 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

СТИМУЛЮВАННЯ ТВОРЧО-ІНТЕГРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СЕРЕД СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ В ГАЛУЗІ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА

Чжан Гуйфан

Науковий керівник – Народний художник України, професор В.І. Ковтун
Розвиток сучасного мистецтва, відродження та підтримка традиційної культури є невід’ємними основами праці на мистецько-освітянській ниві. Вивчення традиційних народних ремесел не може зупинятися на етапі констатування та засвоєння основ мистецької діяльності. Кожна розпочата справа повинна мати перспективи розвитку, винахідництва, творчості. Цікаві сучасні мистецькі рішення, ідеї, напрями – це не просто політ фантазії творця, – це результат творчого пошуку на основі глибоких знань законів, основ композиції, гармонії, перспективи тощо. Важко створити нові цікаві оригінальні вироби, не маючи підґрунтя – традиційних знань, умінь, навичок. Тому в пошуках неперевершеності, неповторності своїх виробів все більше майстрів сучасності звертається до народної творчості, яка несе в собі невичерпне багатство ідей, символів, рішень, технік творування.

Особливого значення в сучасному мистецтві набуває інтеграція різних видів декоративно-ужиткового мистецтва. На технологічному рівні сучасні майстри все частіше звертаються до поєднання, здавалося б, зовсім не гармонуючих між собою мистецьких напрямів: бісерування і кераміка, флористика і склопластика, в’язання нетрадиційними матеріалами, плетіння та бісерування тощо.

Але саме такі твори знаходять все більше своїх шанувальників. Звичайне, створення мистецьких шедеврів – це творча праця талановитих майстрів. Якщо не має людина таланту від народження, то і з роками його не здобуде, а от майстерність, творчий підхід можна плекати, виховувати, розвивати. Саме такий напрям має підтримувати і стимулювати навчально-виховний процес. Особливої гостроти набуває проблема на етапі підготовки майбутніх учителів-майстрів декоративно-прикладної творчості Вивчення розмаїття напрямів українських народних ремесел та їх опанування не повинно обходити питання розвитку сучасних дизайнерських рішень, пошуку нових цікавих розробок. Тому, пропонуючи до виконання та оцінюючи практичні роботи студентів, важливо звертати увагу на естетико-оформлюючі та функціональні якості тих чи інших виробів

Стимулювати прогрес творчої ініціативи студентської молоді мають ставлення і підтримка з боку викладацького колективу. Важливо допомагати студенту визначитися з напрямом мистецької діяльності, не розпорошуючись, розвивати свої навички, примножувати здобутки в даному напрямі, підтримувати сміливі, новаторські ідеї студента.

Такі ідеї інколи стають авангардистськими і згодом знаходять підтримку та розповсюдження серед широких мас. Такими людьми були Крістіан Діор та Джані Версачі у сфері високої моди, Пабло Пікассо – у живописі.

Однією з основних вимог до курсових і наукових робіт є методично-практичне значення навчально-виховного процесу зібраним матеріалом, його вдосконалення, поглиблення та розвиток; можливість використання на рівні шкільної освіти або вищих навчальних закладів.


МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ СУСПІЛЬНОГО ВИБОРУ В УМОВАХ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Марія Чмельова

Науковий керівник – доцент О.В. Олійник
Дослідження проблеми суспільного вибору в умовах представницької демократії є дуже актуальним зараз, оскільки функціонування інститутів демократичного суспільства характеризується недосконалістю, а обсяг надання суспільного блага зазвичай не є оптимальним.

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, що конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії мають анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Першочергове значення для теорії суспільного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом (Економічна теорія демократії, 1957): партії формулюють свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики.

Представницька демократія, як вважають представники теорії суспільного вибору, має низку переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного розподілу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із певних питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим, за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Найважливіше питання для них – це зміни умов виробництва. Тому такі групи особливо зацікавлені у підтриманні постійного зв’язку з представниками влади. Вони використовують усі методи впливу аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних для обмеженої групи виборців політичних рішень називають лобізмом (lobbying).

Прибічники теорії суспільного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політична нерівність і можливо прийняття нераціональних рішень.

Не пропонуючи універсальних формул та засобів, теорія суспільного вибору порушує низку проблем, яким не можна не приділити уваги. Найважливіші з цих проблем такі: порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами; нерівність в отриманні інформації; недобросовісність державних чиновників. Теорія суспільного вибору перш за все дає підґрунтя для застереження щодо розширення економічної ролі держави. Ця теорія показує, що спроби урядових органів запобігти недолікам ринку не обов’язково дадуть позитивні результати. Однією з причин цього є адміністративна неефективність державних органів та їх могутній захист від конкуренції. Інша ж причина полягає в тому, що влада, яка необхідна уряду для регулювання економіки, часто використовується різними лобі.


КОНСТРУКТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКИХ СТАРОДРУКІВ ТА МЕТОДИКА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ В ОЗДОБЛЕННІ СУЧАСНОЇ КНИГИ

Андрій Чуєв

Керівник – кандидат мистецтвознавства, доцент У.П. Мельникова
«Досконале поліграфічне оздоблення книги є скоріше наукою, аніж мистецтвом», – так вважав видатний типограф Ян Чихольд. Оволодіння ремеслом книжкового оздоблення – беззаперечна умова. Проте, окрім того, необхідний і художній, зокрема дизайнерський смак. Він поступово виховується в процесі вивчення законів та класичних зразків оздоблення книжкового простору. Відчуття пропорційних співвідношень, цілісності й стилю графічної лінії повинні дати художникові можливість бачити підсумок його роботи й творчих рішень.

У результаті вивчення принципів побудови й композиційних закономірностей українських стародруків доби бароко була виявлена низка особливостей. В основі якісного художнього оформлення лежить абсолютна гармонія всіх елементів. У стародруках суть гармонії полягає в доречному співвідношенні усіх складових книжкового розвороту. Пропорції дотримані в усьому: у розмірі маргінальних заставок, кінцівок, співвідношенні берегів книжкової смуги, висоті інтерліньяжa, розташуванні колонцифр, поєднанні декоративних елементів із текстовим блоком.

Усі складові книжкового аркуша стародруків розташовані симетрично. На титульних розворотах ця симетрія ускладнюється ініціалами. Декоративна заставка – обов’язкове оздоблення спускової полоси. Пропорційно вона поділена на дві, або на чотири частини. У кожну з частин прямокутної композиції заставок входять сакральні символи та сюжети. Чітка й пропорційно вивірена композиція стародруків може слугувати точкою відліку й для сучасних авторських розробок.

Суперечка навколо симетрії й асиметрії позбавлена змісту. Обидві системи мають місце для свого застосування й свої особливі можливості. Однак не слід думати, що несиметричний спосіб композиції, як пізніший, неодмінно сучасніший або навіть кращий. Він нітрохи не простіший і не легший від симетричного способу компонування книжкового простору. Досягти якісного результату можливо тільки безперервними пошуками та шляхом поступового набування фахового досвіду.

У сучасному книжковому дизайні доречне використання акцидентних шрифтів, ініціалів як однієї з характерних рис стародруків. Проте не припустимо у декоруванні й трансформації літер суттєво змінювати їх форму. Не слід руйнувати графему шрифту, роблячи його в такий спосіб важким для сприйняття і «нечитабельним». Творчі пошуки в галузі типографічного дизайну текстового блоку не мають місця для раптових і докорінних змін, коли відомі гарні класичні зразки оздоблення.

Елементи й форма книги в багатьох прикладах українського барокового книгодрукування пов’язані зі сталими традиціями. Форма літер, стиль і зміст художнього оздоблення перегукується із минулим, глибинним національним характером. Це дає безмежний простір для сучасних творчих пошуків, інтерпретацій.


ОБРАЗ СМЕРТІ В ФАНТАЗІЯХ І УЯВЛЕННЯХ ЛЮДЕЙ

Анна Шайдаман

Науковий керівник – кандидат психологічних наук, професор М.А. Кузнєцов
Смерть – одне з тих нечисленних переживань, через як проходить кожен. Її настання невідворотне. Проте сутність смерті оповита глибокою таємницею. З незапам’ятних часів сам її факт стимулював фантазію людини, зумовивши дивну строкатість вираження в релігіях, мистецтві, міфології, філософії і фольклорі.

Об’єкт дослідження – прояви уявлень про образ смерті.

Предмет дослідження – образ смерті в уявленні людини.

Мета дослідження – вивчення образ смерті в історичному, соціальному, віковому, релігійному аспектах.

Образ смерті, усвідомлення людиною кінцевості буття. Це питання є одним з найважливіших в піднятій темі. Незрозуміла природа смерті відкриває широкий простір для індивідуальної і колективної уяви. Узяти, наприклад, лише деякі з образів, що існують в західній культурі: смерть уявляється «старою з косою», «невблаганним пожирачем», «жахливим вершником», «безглуздою машиною», «невблаганним месником», «палким коханцем», «солодким утішником». Емоції, викликані даними образами, охоплюють широкий діапазон відчуттів: від глибокого жаху до екстазу.

Рано чи пізно будь-яка людина переживає емоційний шок, зіткнувшись з проблемою кінця власного життя. У якомусь віці вона повинна вирішити для себе проблему примирення із закінченням життя, спробувати осмислити свій кінець, здолати страх перед тим, що саме її життя як спосіб індивідуального існування скінчиться, і підвести підсумок прожитому.

Вивчення смерті має ключове значення для усвідомлення психічних процесів. Без близького знайомства з переживанням смерті і процесом смерті-відродження неможливо зрозуміти релігію, містику, міфологію.

Ставлення людей до смерті змінювалося разом зі світоглядом упродовж всієї історії людства. Здавна людей лякало і одночасно цікавило все невідоме, але найнезвіданішим і найнезрозумілішим було і залишається для людей таїнство смерті. Особливість ситуації, що виникає при обговоренні цього питання, полягає в тому, що в абсолютної більшості людей немає достатніх засобів для її адекватного уявлення. Ці стосунки будувалися від розуміння смерті як природного продовження і завершення життя.

Звідси без зусиль можна зробити висновок про актуальність піднятого питання. Наслідки заперечення смерті повинні хвилювати не лише фахівців з області психології, але і все людство.
ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТЬ ШКІЛЬНОГО КУРСУ АЛГЕБРИ З ТОЧКИ ЗОРУ ВИЩОЇ МАТЕМАТИКИ

Ольга Шматко

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор В.Г. Моторіна
Нині система освіти потребує поглиблення знань майбутнього вчителя математики шляхом розкриття взаємозв’язку елементарної математики з курсом вищої математики педагогічних ВНЗ. На сьогодні актуальним питанням є трактування елементарної математики з точки зору вищої.

Метою даної роботи є обґрунтування поняття «раціональні числа» шкільного курсу алгебри з точки зору вищої математики.

Видатний німецький математик ХІХ ст. Фелікс Клейн у книзі «Елементарна математика з точки зору вищої» показав місце основних понять шкільної математики в ширшій системі сучасних уявлень вищої математики й у цих рамках строго й послідовно виклав самі поняття шкільної (елементарної) математики з точки зору вищої математики.

Застосовуючи різні математичні ідеї та підходи видатного математика, спробуємо обґрунтувати поняття «раціональні числа» з курсу елементарної математики.

У шкільному курсі алгебри поняття «раціональні числа» має таке визначення: числа додатні (цілі і дробові), від’ємні (цілі і дробові) і нуль називаються раціональними числами. Заглиблюючись у математику вищої школи, ми маємо декілька підходів до визначення цього поняття. Розглянемо, зокрема теоретико-множинний підхід. Раціональним числом називається будь-який клас еквівалентності в множині Z х N стосовно наступного відношення еквівалентності:

‹х,п› ~1 ‹y,т›=.т = у.п).

Іншими словами, множиною раціональних чисел називається фактор-множина виду (Z х N) ~1. Елементи цієї фактор-множини називаються раціональними числами. Замість ‹х,п› за традицією пишуть . Множина раціональних чисел позначається Q. Нехай:

[]+[]=[],[] . []=[] та [][]=.т у.п).

Легко перевірити, що система Q = є впорядкованим полем, де

=, = та sign=

Отже, обґрунтування понять шкільного курсу алгебри загальноосвітньої школи з точки зору вищої математики педагогічних ВНЗ надасть змогу поглибити, розширити та вдосконалити знання з математики майбутніх учителів.
Методи оптимізації та пошуку оптимальних рішень

Тетяна Шоно

Науковий керівник – кандидат фізико-математичних наук, доцент Т.В. Бєлявцева
Нині методи оптимізації та пошуку оптимальних рішень знаходять застосування в науці, техніці і в будь-якій іншій області людської діяльності. Будь-якому керівнику сфери виробництва або бізнесу щоденно доводиться приймати різні управлінські рішення, і в більшості ситуацій ці рішення приймаються, виходячи із ситуації, на основі досвіду та інтуїції керівника. Цілком природно, що постає питання про оптимальність рішення, що приймається, та його обґрунтування.

Пошуки оптимальних рішень привели до створення спеціальних математичних методів і вже в XVIII столітті були закладені математичні основи оптимізації (варіаційне числення, чисельні методи тощо). Проте до другої половини XX століття методи оптимізації в багатьох областях науки і техніки застосовувалися дуже рідко, оскільки їх практичне використання вимагало величезної обчислювальної роботи, яку без ЕОМ реалізувати було вкрай важко, а в ряді випадків – неможливо.

Залежно від своєї постановки, будь-яке завдання оптимізації може вирішуватися різними методами і навпаки – будь-який метод може застосовуватися для вирішення багатьох завдань. Методи оптимізації можуть бути скалярними (оптимізація проводиться за одним критерієм), векторними (оптимізація проводиться по багатьом критеріям), пошуковими (охоплюють методи регулярного і методи випадкового пошуку), аналітичними (методи диференціального числення, методи варіаційного числення та ін.), обчислювальними (засновані на математичному програмуванні, яке може бути лінійним, нелінійним, дискретним, динамічним, стохастичним, евристичним тощо), теоретико-імовірнісними, теоретико-ігровими та ін. Піддаватися оптимізації можуть завдання як з обмеженнями, так і без них.

Лінійне програмування є найчастіше використовуваним методом оптимізації. Можна сказати, що лінійне програмування застосовне для побудови математичних моделей тих процесів, в основу яких може бути покладена гіпотеза лінійного представлення реального світу: економічних завдань, завдань управління і планування, оптимального розміщення устаткування та ін.

На сьогодні лінійне програмування є одним з найбільш споживаних апаратів математичної теорії оптимального ухвалення рішення. Для вирішення завдань лінійного програмування розроблено складне програмне забезпечення, що дає можливість ефективно і надійно вирішувати практичні завдання великих обсягів. Ці програми і системи забезпечені розвиненими системами підготовки початкових даних, засобами їх аналізу та представлення отриманих результатів. Сучасні методи лінійного програмування досить надійно вирішують завдання загального вигляду з декількома тисячами обмежень і десятками тисяч змінних.

Методи дослідження операцій, що складають обчислювальну основу теорії прийняття рішень, довели свою ефективність у розв’язанні реальних проблем та задач як у великих, так і в малих проектах, допомагаючи, зокрема, зрозуміти, описати й формалізувати задачу, що розв’язується. На сьогодні методи дослідження операцій затребувані в багатьох галузях виробничої діяльності.


МОДУЛЬНА СТРУКТУРА МИСТЕЦЬКИХ ДИСЦИПЛІН У КОНТЕКСТІ ХУДОЖНЬОЇ ДИДАКТИКИ

Марина Штанько

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент Л.В. Беземчук
Загальнопедагогічний погляд на проблему модульної структури змісту навчання розглянуто В. Бондарем, П. Москаленком, Л. Лозовою та іншими.

Теоретичне усвідомлення змісту компонентів мистецької освіти в контексті художньої дидактики досліджували Л. Беземчук, А. Болгарський, І. Зязюн, Л. Коваль, Л. Масол, В. Медушевський, Г. Падалка, В. Рагозіна, О. Ростовський, О. Рудницька, Т. Смирнова, Б. Теплов та інші.

Визначення дидактичного творчого модуля як структури змісту мистецької освіти надає можливість проектування логічних зв’язків між його елементами: «сприймання», «виконання», «створення». Вони об’єднуються в процесуально завершений фрагмент художнього навчання, функціонально-інтегративним ядром якого стає дидактичний творчий модуль. Дидактичний творчий модуль є системною конструкцією художнього навчання, до якої він входить.

Конструкція елементів модульної структури «сприймання – виконання – створення», концентруючись навколо творчої діяльності індивідуума, розширює зону його творчого поля далеко за межами суто мистецької діяльності і сприяє розвитку системи художнього навчання взагалі.

Отже, у структурі дидактичного творчого модуля завдяки змінності функцій елементів центрального місця набуває діяльність зі «створення» мистецтва (сприймання – створення – виконання). Рух творчої модульної структури в художньому навчанні забезпечує залучення особистості до основних видів художньо-творчої діяльності впродовж усього періоду мистецької освіти і отримання «авторського» досвіду для осягнення людиною важливих напрямів життєтворчості.
НАЦІОНАЛЬНА ІННОВАЦІЙНА СИСТЕМА: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА

Таміла Щебликіна

Науковий керівник –доктор економічних наук, доцент О.С. Марченко
Перехід до інноваційного типу економічного розвитку є найважливішим напрямком та підґрунтям соціально-економічних перетворень в умовах трансформаційної економіки інверсійного типу. Наукова концепція національних інноваційних систем (НІС) сформувалася наприкінці XX ст. в результаті дослідження проблем становлення економіки знань, і широко використовується представниками економічної науки як методологічне підґрунтя аналізу проблем соціально-економічного розвитку в умовах перетворення знань та інформації на вирішальні чинники суспільного прогресу. Різні аспекти формування та функціонування НІС аналізуються вітчизняними і зарубіжними науковцями: О. Бойко, В. Гейцем, Д. Кокуріним, В. Осецьким, Л. Федуловою та ін.

Структура НІС представлена: а) організаційною складовою – організації державного і приватного секторів економіки – учасники інноваційного процесу; б) інституціональною складовою – формальні та неформальні інститути, що регулюють та координують інноваційну діяльність. Отже, національна інноваційна система – це сукупність взаємозалежних організацій державного і приватного секторів економіки, які безпосередньо беруть участь у сучасному нелінійному інноваційному процесі, і інститутів, що забезпечують та регулюють інноваційну діяльність на національному рівні. Стратегічною метою (призначенням) НІС є організаційне й інституціональне забезпечення інноваційного розвитку національної економіки.

До функціональних блоків НІС належать:

1) організації наукової сфери (у тому числі її заводський сектор), що продукують новації, здатні до комерціалізації, яким властивий певний ринковий потенціал;

2) спеціалізовані інноваційні організації, що забезпечують ефективне здійснення всіх стадій трансформації новації в інновацію;

3) інноваційні й інноваційно активні фірми виробничої сфери, що здійснюють розробку й впровадження нововведень, їх рутинізацію й дифузію;

4) інфраструктура інноваційної діяльності як сукупність організацій наукової, суто інноваційної, ринкової й виробничої інфраструктур, до функцій яких належать обслуговування, організаційна й інформаційна підтримка сучасного інноваційного процесу на всіх його стадіях;

5) інституціонально-функціональний складник, що забезпечує системний інноваційний процес.

Зазначена функціональна структура НІС найбільш адекватно відбиває підхід до інновацій як до соціально-економічного, а не тільки науково-технічного явища, системний характер сучасного нелінійного інноваційного процесу, відповідає інтерпретації інноваційної сфери економіки як ланки, що забезпечує продуктивні зв’язки наукової й виробничої царин в останньому, визначенню інноваційної діяльності в якості своєрідної продуктивної сили, що інтегрує науку й виробництво, реалізує техніко-економічні потреби економічних агентів за допомогою використання наукової продукції.
ВИВЧЕННЯ ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ОТРУЙНИХ РОСЛИН ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Світлана Яікова

Науковий керівник – кандидат біологічних наук, доцент Я.В. Гончаренко
Отруйні рослини виробляють та накопичують у процесі життєдіяльності отруйні речовини, які викликають при споживанні отруєння тварин і людини. Наявність таких речовин залежить від умов, у яких росте даний вид, та від фази розвитку. Але відмічено, що абсолютно отруйних рослин не існує. Кожен вид має свої особливості. Наприклад, отруйні речовини можуть накопичуватися тільки в певному органі; при висушуванні токсичність знижується. Завдяки цьому більшість отруйних видів використовується як лікарська сировина.

Метою нашої роботи було вивчення еколого-біологічних особливостей рослин Харківської області, які відносяться до групи отруйних.

Проведені нами у 2006-2009 рр. дослідження показали, що в Харківській області зростає 65 видів отруйних рослин. Значна їх частина належить до відділу Magnoliophyta, серед яких є представники класів Magnoliopsida та Liliopsida. Провідними родинами досліджуваних видів виявилися Asteraceae (45%) та Solanaceae (25%). Є не чисельні представники Taxaceae, Canabaceae та Araceae.

Аналіз розподілу типів життєвих форм показав, що серед отруйних видів переважають криптофіти – майже 40%. Представлені значною кількістю фанерофіти та терофіти. Отруйні види зростають у Харківській області в різноманітних фітоценозах. Нами вони були зареєстровані в лісах, на луках, полях, болотах та в парках і садах. Це вказує на те, що вони належать до різних екологічних груп. За відношенням до вологи переважають мезофіти, які представлені 60% від усіх видів. Майже однакова кількість видів відноситься до груп ксерофітів та гігрофітів.

Оскільки значна частина видів зростає на відкритих місцях, переважають за відношенням до світла геліофільні – 55%.

Не зважаючи на те, що досліджені представники є отруйними, вони мають і господарське значення. Майже 60% видів є лікарськими. Багато серед них й декоративних (16 видів), харчових та кормових – 12 видів. Медоноси та інсектицидні види також складають значну частку.

Аналіз літературних даних показав, що у 70% досліджених видів отруйні речовини містяться в надземній частині. До 10% рослин мають отруйними усі частини. Тільки підземна частина є отруйною у 25%. Квітки та плоди із отруйними речовинами мають до 15% досліджених видів.

Як отруйну речовину до 80% видів містять алкалоїди. Причому для деяких видів властиві суто специфічні алкалоїди (нікотин, папаверин, хелідонін). Отруєння спричинюють й глікозиди, сапоніни, ефірні олії.

Треба зауважити, що серед отруйних рослин є рідкісні види, й тому вони потребують подальшого вивчення.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка