Затверджено редакційно-видавничою радою




Сторінка4/17
Дата конвертації18.04.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ ПРОБЛЕМ ЕКОНОМІКИ ДОБРОБУТУ

Катерина Гапонова

Науковий керівник – доцент О.В. Олійник
Напрям економічної науки, який вивчає проблематику ефективності функціонування ринку, соціальну привабливість альтернативних економічних рішень та окреслює шляхи підвищення суспільної корисності, отримав назву економіки добробуту (welfare economics). Поняття добробуту охоплює забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та нематеріальними благами.

Економіка добробуту досліджує умови досягнення економічного оптимуму в суспільстві та його підсистемах, аналізує загальну ефективність функціонування національної економіки а також вивчає проблеми розподілу вироблених у суспільстві благ. Проблеми економіки добробуту аналізують відомі іноземні та вітчизняні економісти. Так, Д. Вінч у своїй праці «Analitical Welfare Economics» (1971) сформулював положення про те, що економіка добробуту займається дослідженням матеріального добробуту усіх членів суспільства в тій мірі, в якій на нього впливають рішення та дії приватних осіб і державних установ у залежності від змін економічного стану. Це означає, що економіка добробуту забезпечує суспільний добробут при врахуванні проблем недосконалостей ринку та необхідності державного втручання в ці процеси.

Згідно з поглядами відомого економіста Г. Тернборна, висловленими в його праці «Chelenges to the welfare state» (1986), держава добробуту передбачає існування державних інститутів, завданням яких є розширене відтворення населення, матеріальна підтримка його протягом усього життя, підвищення якості кількості та покращення умов існування.

Проблеми економіки добробуту тісно пов’язані з державними фінансами, які виступають інструментом аллокації ресурсів, розподілу і перерозподілу доходів, а також виступають основним джерелом фінансування суспільних благ та соціальних трансфертів.

Держава добробуту нерозривно пов’язана із соціальною політикою. Сучасна державна соціальна політика пов’язана з реформуванням економіки країн світу у післявоєнний період та експансією державного сектора, в результаті чого соціальні заходи охопили ширше коло верств населення (соціальне страхування, перерозподіл доходів тощо).

Сучасні підходи до визначення соціальної політики базуються на принципах, що виражають різні концепції держави добробуту. З 70-х років ХХ ст. поняття «соціальна політика» в концепціях зарубіжних економістів було замінено терміном «політика добробуту». На сьогодні в економічній літературі склались три напрями розвитку теорій держави добробуту:

1. функціональна теорія держави добробуту (ґрунтується на необхідності розширення громадянських прав, що є основою рівності);

2. економічна теорія державної політики (базується на пристосуванні економічної ліберальної теорії М. Фрідмена під макроекономічні дослідження державних витрат і вивчається взаємозв’язок індустріального розвитку та існування владних еліт);

3. плюралістична теорія способів формування політики (досліджуються процеси формування влади та політики).
Методика викладання сучасного танцювального стилю джаз-модерн у вищих навчальних закладах України

Есміра Гейдарова

Науковий керівник – кандидат мистецтвознавства, доцент В.М. Волчукова
Сучасна система освіти України готує хореографів різноманітних танцювальних напрямів. Але в наш час найпоширенішим напрямом є сучасна хореографія, зокрема танцювальний стиль джаз-модерн, який не має строго сформованих хореографічних канонів, знаходиться в постійному розвитку та перетворенні, що й робить як сам стиль, так і методику його викладання актуальними.

Одним з провідних художніх напрямів ХХ ст. є постмодернізм. Постмодернізм – це світоглядно-мистецький напрям, який є продуктом постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування світоглядно-філософських, економічних та політичних систем. Цей художній напрям культури ХХ століття вплинув на формування сучасного танцювального стилю джаз-модерн.

Усім постмодерністським балетним пошукам джаз-модерну притаманна зосередженість на філософській природі танцю як синтезу духовного і тілесного, природного та штучного, минулого й сьогодення. Джаз-модерн виник у 70-х роках ХХ ст., коли розпочався процес еволюції різних систем танцю. Два абсолютно різні танцювальні напрями модерн і джаз злилися в один бурхливий потік природного, граціозного і сучасного танцю. Так народився джаз-модерн – танець, який привертає до себе увагу контрастним поєднанням «чорного» джазу і «білої» класики.

Успіх викладання будь якої хореографічної дисципліни, в тому числі і сучасного танцю джаз-модерн, можливий лише тоді, коли педагоги у своїй роботі користуються різноманітними методами. Метод – це систематизована сукупність кроків, дій, які необхідно зробити, щоб вирішити певну задачу або досягти певної мети. Саме при вірно обраній методиці, що будується з урахуванням єдності форми і змісту, природні здібності студента проявляються і розвиваються. До методів викладання відносяться: метод показу, словесний метод, метод похвали, метод емпатії, послідовний перехід від легкого до складного, змішаний метод, ігровий метод та інші.

Студентська молодь у процесі навчання знайомиться з основними принципами джаз-модерн танцю, до яких насамперед відносяться техніки руху. Також студенти вивчають методологічні особливості джаз-модерн танцю: використання в танці пози колапсу; активне пересування виконавця в просторі як по горизонталі, так і по вертикалі; ізольовані рухи різних частин тіла; використання ритмічно складних і синкопованих рухів; поліритмія танцю; комбінування і взаємопроникнення музики і танцю; індивідуальні імпровізації в загальному танці; функціоналізм танцю тощо.

У ході дослідження дійшли до висновку, що джаз-модерн є одним з сучасних танцювальних стилів, які вивчають студенти-хореографи у вищих навчальних закладах нашої країни. Він увібрав у себе основу класичного танцю, абсолютну вільність рухів джазового танцю та своєрідну пластичність танцю модерн. Джаз-модерн займає важливу ланку у системі сучасної хореографії.


ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Ольга Герасимова

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент В.Л. Пасісніченко
Етносуспільні проблеми і розвиток національної самосвідомості на сучасному етапі набувають особливої значущості і глибини. В Україні актуальність цієї проблеми постає в неізжитій культурно-історичній відмінності однієї від іншої частин України (Придністров’я, Донеччина, Крим, Галичина), а також в пропорціях російського і західного впливів на них. Якщо на сході і півдні України еліти і населення прагнуть в основному до інтеграції з Росією, то в центральних і західних областях ситуація далеко не така однозначна. Населена спорідненим слов’янським народом Україна представляє для Росії, зі всіх точок зору, набагато більший інтерес, ніж будь-яка інша держава СНД. На Заході ж географічно належну Європі Україну часто схильні розглядати як потенційну противагу Росії.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, виділяємо кілька етапів:

− на першому етапі відродження, як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українське шляхетство на Правобережжі.

− на другому, народницькому етапі провідною силою виступила демократично налаштована інтелігенція України. Головним гаслом став заклик «повернутися обличчям до народу».

− на третьому, модерністському етапі національно-культурний рух проникає від інтелігенції у середовище народних мас. Саме в той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху – проголошення незалежної Української держави.

Національна політика − це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди.

Особливістю становлення української демократичної держави є нині те, що вона розв’язує питання формування нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залежності (відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різних етносів, що неоднозначно сприймають перспективу розвитку політичної системи. Співпраця української нації й етнічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх зближення. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського народу. При цьому в Україні лише розпочався процес переходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними й повноправними суб’єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й масовою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу «Україна для українців».
ДО ПИТАННЯ ПРО ЕТНОПЕДАГОГІЧНУ ПІДГОТОВКУ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ

Олена Глушко

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент К.А. Юр’єва
На сучасному етапі розвитку українського суспільства серед пріоритетів громадянського виховання відзначається розвиток у молодого покоління шанобливого ставлення до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних відносин. Освіта також реалізує право національних меншин на збереження й розвиток етнокультури, її підтримку та захист державою.

Реалізація поставлених завдань передбачає створення стрункої, науково обґрунтованої системи роботи, що має охоплювати всі ланки освіти, починаючи з дошкільного й закінчуючи вищим навчальним закладом. Водночас закономірності онтогенезу людської особистості покладають особливу відповідальність на педагогічних працівників початкової ланки загальної освіти – вчителів школи І ступеня, оскільки саме в молодшому шкільному віці відбуваються найбільш значущі процеси, що визначають подальше становлення індивіда й громадянина.

Однак, аналіз професіограм, освітньо-кваліфікаційних характеристик і освітньо-професійних програм, навчальних планів і програм навчальних дисциплін факультетів підготовки вчителів початкових класів вищих педагогічних навчальних закладів України дає підстави зробити висновок про те, що на сьогодні на загальнодержавному рівні відсутній єдиний науковий підхід до вирішення проблеми підготовки педагогічних кадрів до роботи в умовах поліетнічності, зокрема до використання у професійній діяльності вчителів прогресивних здобутків народної педагогіки різних етносів.

У зв’язку з цим більшість педагогічних ВНЗ намагається розробити й запровадити вивчення навчальних дисциплін за вибором (навчального закладу чи студента), які б знайомили майбутніх учителів зі здобутками народної педагогіки. Проте, в більшості випадків курси народної педагогіки чи етнопедагогіки передбачають вивчення досвіду лише української народної педагогіки. Нечисленні спроби розробки курсів етнопедагогіки на порівняльно-культурній основі виявляються не досить вдалими, оскільки їх автори через брак фактологічного матеріалу мимоволі відхиляються в бік порівняльної педагогіки, зосереджуючись на розгляді особливостей освітніх систем різних країн і лише епізодично та й то побічно торкаються етнокультурної специфіки народної педагогіки.

Ми вважаємо доцільним увести поняття «етнопедагогічна підготовка», що охоплює різноманітні аспекти професійної педагогічної підготовки майбутніх учителів до роботи в поліетнічних учнівських колективах на основі вивчення курсу етнопедагогіки та його різнорівневої взаємодії з дисциплінами гуманітарної, соціально-економічної, природничо-математичної підготовки та циклу професійно-орієнтованих дисциплін.
НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Віталій Головань

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент І.О. Малиніна
Мистецтво відіграє провідну роль у культурно-національному відродженні, в процесі формування гармонійно розвинутої особистості. Естетичні переживання, народжені в процесі сприйняття мистецтва, являють собою особливий спосіб патріотичного і духовного виховання, розширення життєвого досвіду. Про це писали такі відомі українські педагоги, як І. Огієнко, Ю. Дзерович, Б. Заклинський, В. Паховський, С. Русова, Я. Ярема та ін. Вони усвідомлювали, що в суспільстві потрібно створити такі умови, при яких родився б духовний потенціал, притаманний нашій нації.

Все мусить йти в руслі часу, розвиватись. Зараз важливим є видання своєї літератури, своїх власних досліджень про етапи розвитку народного мистецтва, і якомога більше залучення молоді до цієї роботи. На мистецьких теренах покоління змінювало покоління, успадковуючи цю одвічну традицію. На традиції тримається нація; держава, яка не дбає про освіту, яка не вчить своїх людей, творить не народ, а натовп. Мистецькі традиції є тільки тоді, коли вони мають конкретну адресу. Інша тенденція – індивідуалізм у мистецтві, адже хтось конкретний мусить це мистецтво творити, щоб було небуденно, оригінально.

Ми маємо свою адресу, свою природу. Більш того, ми ходимо по нашій землі, під нашим сонцем. Цей колорит, наші традиції, наше життя і праця, культура, історичне минуле, – невичерпні живі джерела пізнання, виховання духовності, формування національної свідомості і самобутності особистості, всебічного і гармонійного витку на основі сприйняття навколишнього світу. І чим раніше виникає інтерес дитини до народознавства, тим краще. Це питання особливо актуальне сьогодні, коли треба рішуче протистояти руйнуванню духовності, агресії псевдокультури, що заполонила друкований простір і телебачення. Коли ми знайомимо дітей із народним мистецтвом, ми повинні дати дітям зрозуміти, що це не легковажні забави, не другорядне мистецтво (як дехто схильний думати), це – невід’ємна частина нашої народної національної культури. Це мистецтво витворене генієм усього народу за довгі віки його існування. Воно є невичерпним джерелом натхнення для митців усіх його видів.

Суспільство, яке не культивує і не береже віковічних надбань культури свого народу, приречене на деградацію, на виродження, воно ніколи не виявить прогресу, не досягне розквіту. В цьому контексті хочеться навести приклади ставлення до мистецьких дисциплін у школах Японії. Там цінують не просто відповідь, а оригінальне мислення, культивують творчу, не зашорену думку. Незаперечно те, що і 14 годин на тиждень уроків мистецтва, художньої творчості в японських школах, розкриваючи потенціал японців, надихають економіку країни. Кожна нація світу за довгі роки свого існування створила, випестувала своє національне дерево культурного життя. Таке національне дерево культурного життя має і наша прекрасна країна.


ВИВЧЕННЯ ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ ДІТЕЙ, ЯКІ ПРОЖИВАЮТЬ У МІСТІ ТА СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ

Вікторія Голуб

Науковий керівник – кандидат біологічних наук, доцент Т.Є. Комісова
Вивчення фізичного розвитку дітей є надзвичайно важливим, тому що фізичний розвиток є одним із суттєвих показників здоров’я. Його параметри відображують ступінь відповідності біологічного та паспортного віку та визначають фізичну працездатність у момент обстеження. Аналіз результатів дає змогу впроваджувати ті чи інші заходи з метою корекції відхилень. Вчасне застосування заходів з корекції відхилень фізичного розвитку дитини допомагає попередити ті чи інші захворювання або мінімізувати їх прояв. Також за аналізом результатів проведеного дослідження фізичного розвитку та порівнянням їх з регіональними стандартами, що містяться в літературних даних за певні проміжки часу, можна робити висновки про наявність процесів акселерації або ретардації для цієї місцевості. При відсутності регіональних стандартів фізичного розвитку для досліджуваної місцевості можливе складання власних, за умови наявності великої кількості досліджуваних дітей з кожної вікової групи. Складання власних регіональних стандартів має велике практичне значення, оскільки в кожній місцевості є сукупність специфічних факторів, які безпосередньо впливають на фізичний розвиток дитини.

Для вивчення фізичного розвитку застосовуються антропометричні дослідження, що полягають у вимірюванні основних фізичних або фізіологічних процесів та характеристик організму людини. Найбільш розповсюдженими є вимірювання зросту, ваги та об’єму грудної клітки. Нами також вимірювалась сила м’язів, оцінювалась конституція тіла дитини та поява менархе у дівчат, оскільки це також є показником стану фізичного розвитку дитини. Відомо, що на фізичний розвиток організму впливають багато різноманітних факторів, як позитивних, так і негативних, наприклад, кількість часу, проведеного за комп’ютером, заняття спортом, наявність або відсутність шкідливих звичок, вплив аліментарних факторів (харчування). З метою виявлення впливу таких факторів на організм дитини пропонується застосування методів опитування або анкетування, коли до анкет включаються питання щодо способу життя, наявності шкідливих звичок, раціонального харчування.

У дослідженні пропонується порівняти вплив факторів зовнішнього середовища на стан фізичного розвитку школярів як сільської місцевості, так і дітей, які мешкають у місті, за відповідними віковими групами. При вивченні проблеми дослідження одним з найголовніших завдань постає визначення факторів, які найбільше впливають на фізичний розвиток дитини. З одного боку, в місті діти більше займаються спортом, але екологічні умови знаходяться на низькому рівні, а з іншого – діти, що проживають у сільській місцевості, майже не займаються спортом, мають більше фізичних навантажень природного характеру, але екологічні умови знаходяться порівняно на більш високому рівні. Відповідно до результатів дослідження можливе надання рекомендацій щодо впровадження заходів з поліпшення умов розвитку дітей тієї чи іншої місцевості.
НАРОДНІ КАЗКИ ЯК ЗАСІБ ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНИХ ЯКОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Іван Голяченко

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук І.В. Вохмяніна
З давніх часів мораль є важливим регулятором людської поведінки, людських відносин, одним із критеріїв оцінки поведінки дітей. Моральному вихованню відводиться велика роль у сучасному дошкільному навчальному закладі. Вихователь починає формувати в малій дитині моральну особистість, що узгоджуватиме свої дії з інтересами інших людей, керуватиметься у своїй поведінці загальнолюдськими цінностями, відповідатиме за свої вчинки не лише перед законом, але й перед власною совістю, суспільством.

Видатні педагоги минулого й наші сучасники неодноразово підкреслювали, що дошкільний вік є надзвичайно відповідальним у становленні моральних рис характеру. Численні педагогічні та психологічні дослідження підкреслюють, що саме в ці роки за умови цілеспрямованого виховання закладаються основи моральних якостей особистості.

У працях К.Д. Ушинського відзначається, що діти рано починають відчувати доброту й справедливість із боку дорослих, однолітків і чуйно реагують на різні прояви недоброзичливості до них. Він вважав, що виховання в дитині громадянина своєї Батьківщини невіддільно від виховання в ній моральних почуттів – доброти, справедливості, відповідальності, гідності, здатності протистояти неправді, своєкорисливості, жорстокості.

Аналіз психолого-педагогічної літератури показав, що існують зовсім інші точки зору щодо морального виховання дошкільників.

Вивчення та аналіз наукової літератури дозволяє вважати, що найточніше розкрив у своїх працях сутність поняття «моральне виховання», зазначив механізми його дії А.С. Макаренко. Він наголошував на тому, що моральне виховання зводиться не тільки до якихось зовнішніх впливів, а воно з’єднується з усвідомленням, внутрішніми діями дитини.
ВПЛИВ ТЮТЮННОПАЛІННЯ НА ПОСТАНАТАЛЬНИЙ РОЗВИТОК НАЩАДКІВ ЩУРІВ

Катерина Гончарова

Науковий керівник – кандидат біологічних наук, доцент Т.Є. Комісова
Серед шкідливих і небезпечних звичок, що поширені зараз серед населення, найбільш поширеною є тютюнопаління. За даними ВООЗ, кожен п’ятий мешканець нашої планети страждає від захворювання, викликаного палінням.

Метою нашого дослідження було з’ясування впливу хронічної дії тютюнопаління батьків на постнатальний розвиток їх нащадків.

Дослідження проводилося в лабораторних умовах на щурах. Модель залежності від хронічної дії тютюнового диму створювали за допомогою герметичної камери, що дозволило обкурювати щурів у вільній поведінці. Тютюновий дим, що утворювався від горіння цигарки, за допомогою спеціально сконструйованої системи дозовано подавався до герметичної камери. У досліді використовувалися цигарки «Прилуки» легкі з вмістом нікотину (0,6 мг) та смоли (12 мг).

Термін експерименту – 4 місяці з перервами під час парування та в період лактації. Усього було проведено 51 обкурювання. Під час парування сформовано 4 групи: 1 група – контрольна (інтактна); 2 група – обкурювався самець, самиця не обкурювалася; З група – обкурювалися і самець і самиця; 4 група – обкурювалася лише самиця. Отже, були створені експериментальні групи, що моделювали родину, де один або обидва з членів подружжя палять.

Встановлено, що існує тенденція до скорочення строку фізичного розвитку нащадків, батьки яких підлягали хронічній дії тютюнового диму, особливо в групі, де палить лише жінка. Під впливом тютюнової інтоксикації знижується життєздатність нащадків порівняно з контрольною групою, прискорюється фізичний розвиток, що, очевидно, пов’язано з порушенням метаболічних процесів, які призводять до раннього початку старіння.
ФІРМА ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ, ЩО НАВЧАЄТЬСЯ

Андрій Горлов

Науковий керівник – доктор економічних наук, доцент О.С. Марченко
Наукові концепції інтелектуальної організації та організації, що навчається, складають фундамент дослідження особливостей фірми як організаційної одиниці бізнесу, що діє в умовах економіки знань. Розкриттю змісту зазначених концепцій присвячено праці К. Аргіріса, Т. Базана, М.Ф. Рубінштейна, М.К. Румізен, П. Сенге, А.Р. Фістенберга, Р. Ханта, Д. Шена та ін.

Сучасна фірма є інтелектуальною організацією (організацією, заснованою на знаннях – knowledge-based organizations), яка (а) розпоряджається розвиненою фізично й інтелектуально робочою силою, (б) навчає мисленню й підвищує якість навчання, (в) допомагає кожному оцінити й використати на практиці всі прийоми мислення, (г) озброює людей необхідним інструментарієм для вирішення проблем, (д) формує лідерів, які свідомо виділяють час на активне мислення. Інтелектуальна фірма є організацією, що навчається, до технологічних складників (дисциплін) якої належать: (1) особиста майстерність, що полягає у високому рівні знань, умінь і відповідальності персоналу; (2) формування загального бачення (створення загальної концепції) – розробка єдиної стратегії фірми й визначення конкретних планів окремих структурних одиниць з її реалізації; (3) групове (командне) взаємне навчання в процесі спільної діяльності, результатом якого є зростання її ефективності; (4) когнітивні моделі (моделі менталітету) тобто глибоко вкорінені припущення, узагальнення й уявлення, що впливають на розуміння світу, і дії співробітників фірми; (5) системне мислення – розуміння всіма працівниками фірми залежності її загальних результатів від дій кожного з них. Кожний технологічний складник (дисципліна) служить необхідною умовою формування організації, що навчається: майстерність дозволяє працівникам виявляти самих себе, спонукує їх до особистого росту; загальна концепція заохочує щиру зацікавленість; завдяки командному навчанню ціле стає більшим за суму часток, тому що команди мислять колективно; когнітивні моделі створюють простір для змін; системне мислення – це 5-та дисципліна, яка поєднує всі попередні, становить собою основну вісь і набір інструментів, які дозволяють людям бачити закономірності в складних системах

Нагромадження сучасною фірмою рис інтелектуальної організації ґрунтується на створенні й ефективному використанні зазначених технологічних складників (дисциплін).

Основними принципами функціонування фірми в умовах економіки знань повинні бути мислення, навчання, обмін знаннями, творчість, самоорганізація й культура. Реалізація цих принципів зумовлює необхідність пошуків такої організаційної структури фірми, яка б забезпечила оптимальне сполучення управлінської ієрархії і культури творчої інтелектуальної діяльності. Ієрархія як внутрішньофірмова система вертикальних комунікацій, влади і відповідальності, наказів-команд і розпоряджень забезпечує спрямованість діяльності працівників і підрозділів фірми на досягнення цілей бізнесу. Культура, яка спирається на горизонтальні комунікації, самоорганізацію, самостійність і інноваційність працівників, сприяє творчості.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка