Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К.: Пвп "Задруга", 2008. Вип. 2 (7). 156 с




Сторінка5/10
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Дячук Т., магістр Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)

УДК
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ІДЕЯ



ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ СПАДЩИНИ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ
У дослідженні розглядаються публікації Олени Теліги, що виходили в Україні та в еміграції. Зокрема, під час роботи у Спілці письменників у Києві, де була й головою, у літературному тижневику “Літаври”, де працювала редактором. Досліджується активна діяльність письменниці як члена переслідуваної фашистами Організації українських націоналістів. Визначається феномен публіцистики, що мав вплив на тогочасних українців, на формування їх поглядів.

Ключові слова: публікація, публіцистика, публіцистична діяльність, редактор, тижневик, Спілка письменників, Організація українських націоналістів (ОУН).
Актуальним сьогодні також є дослідження епістолярної спадщини Олени Теліги. Воно допоможе виправити і уникнути в подальшому вивченні її життя і творчості багатьох біографічних помилок, допущених дотепер. Відкриє нам Олену Телігу з нового боку, оскільки дотепер ми її вивчали як поетку, письменницю, громадську діячку, а про її епістолярну спадщину ніхто і не згадував. А це є вагомим документом її життя.

Публіцистична спадщина Олени теліги – надзвичайно цінне джерело для літературознавців, дослідників її поетичної і публіцистичної творчості, оскільки в ньому є судження самої поетеси про її творчу манеру, естетичну концепцію, національно-визвольні погляди, про мотиви, які спонукали до написання деяких творів, тощо. У листі до Д. Донцова 17 жовтня 1928 року, очевидно, відповідаючи на запитання про тематику її поезій, вона писала, що для декількох своїх віршів брала теми з давно минулих часів, брала мотиви з легенд і казок. “Але все ж таки, – наголошувала вона, – мене найбільш тягне зафіксувати в своїх віршах саме “живе життя” з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловимими або ледве вловимими нюансами”. І далі продовжувала: “...я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати цілий образ, а лише дати відчути настрій” [1; 242].

Світогляд Олени Теліги формувався поступово. То була справді довга “одіссея”, що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дубинської (після громадянської війни – перетворена у трудову школу). Під час більшовицького наступу на початку 1919 року Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й Шовгенів [2; 130].

Життя дружини та дочки емігранта-“націоналіста” ставало дедалі нестерпнішим та небезпечнішим, і 1923 року, так і не отримавши візи на виїзд за кордон, вони нелегально перейшли його біля Кам’янця-Подільського. Згодом оселилися в чеських Подєбродах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924 року – alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси та публіцистки, зумовлений пережитим у Києві і побаченим у Чехії.

Дізнатися більше про це і не тільки, відкрити правдиву історію життя і національні погляди видатної письменниці Олени Ьеліги допоможе ніщо інше, як її власні публікації, спогади про неї сучасників, її друзів, соратників та однодумців.

Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність. Її вірші з’являються на сторінках “Літературно-Наукового Вісника”, інших часописів [2; 224 – 231].

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом із чоловіком переїжджає до варшави. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.

У пошуках роботи та засобів для існування О. Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його “Вісника”, який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль.

Олену цікавить кожна звістка, що приходила з поневоленої України. Із болем у душі вона сприйняла повідомслення про загибель Василя Біласа і Дмитра Данилишина, молодих бойовиків ОУН, які, виконуючи завдання Організації, були схоплені поляками й згодом страчені. Вона присвячує їм вірш “Засудженгим”, де провідний мотив – ідея безкомпромісної боротьби за визволення Батьківщини. О. Теліга починає цікавитися діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка на той час уже стала провідною політичною силою на еміграції і Західній Україні.

У 1938 році на Закарпатті постає Карпатска Україна. І хоч О. Теліга не брала безпосередньої участі у цих подіях, але драматична доля Срібної Землі, героїчна боротьба українців за право мати свою державу мали визначальний вплив на формування її світогляду та політчних переконань. Вона зрозуміла, що її місце у лавах ОУН, авангарду українського національно-визвольного руху.

Уперше О. Теліга безпосередньо зіткнулась із фашизмом в окупованій німцями Варшаві. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу, і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися “щедрістю” окупанта [3; 24]. Це викликало обурення. Рабства О. Теліга не терпіла органічно.

У грудні 1939 року О. Теліга зустрічається із О. Ольжичем. І хоч до цього вони зустрічалися не один раз, ця зустріч була особливою, оскільки зумовила новий етап у її долі. О. Ольжич на той час уже був відомий не лише як поет і вчений, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів. О. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованою постаттю, а тому радо сприйняла запрошення О. Ольжича влитися в організований націоналістичний рух.

Як член ОУН вона включається у роботу Культурної референтури. На плечі молодої жінки одразу впала важка й відповідальна робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі. Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України. Цікаво, що коли революціонери-підпільники вперше побачили О. Телігу, то поставилися до неї з недовірою. На їх думку, така молода й вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної роботи. Однак уже після перших її слів усі проймалися до неї цілковитою довірою, бо розгледіли в ній полум’яну патріотку, готову віддати життя за визволення української нації.

У ц іроки О. Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально й морально починає готувати себе до повернення на Батьківщину.

“Зов Києва” стає лейтмотивом її поетичної творчості. В українській літературі небагато поетів, які б з такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю, як О. Теліга, змальовували стан душі, що за будь-яких обставин “рветься” на рідну землю. При цьому тема “повернення” не ототожнюється із ностальгією. Це передусім прагнення “злитись знову зі своїм народом”, стати членом нації, яка неодмінно має “взяти повно все, що нам належить” [3; 36]. Загалом, творча спадщина поетеси невелика й складає більше трьох десятків віршів та низки публіцистичних статей. Лише у 1946 році побачила світ її поетична збірка “Душа на сторожі”, яка стала своєрідною даниною пам’яті великої поетеси.

Тим часом ОУН готувалася до війни. Навесні 1941 року Голова ОУН полковник Андрій Мельник у нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід. Перед початком німецько-радянської війни у Кракові відбулося засідання проводу ОУН, де було затверджено маршрути Похідних груп, які мали вирушити в Україну з однією метою – у разі сприятливих обставин відновити українську державність.

У липні 1941 року у складі однієї з таких Похідних груп Олена Теліга в районі Ярослава разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова. А вже 22 жовтня прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності.

Не шкодуючи часу і здоров’я, О. Теліга та сотні інших її побратимів беруться за організацію політичного, громадського і культурного життя у звільненому від більшовиків Києві. О. Телігу обирають головою Української Спілки Письменників, вона бере участь у заснуванні літературно-мистецького альманаху “Литаври”, стає його редактором, розгортає активну діяльність як член переслідуваної фашистами Організації Українських Націоналістів. Відкидає пропозицію співпрацювати з газетою “Українське слово”, що її, після арешту членів редколегії І. Рогача, Я. Чемеринського, М. Олійника, І. Кошина, почав видавати німецький прислужник Штепа під назвою “Нове українське слово”.

Подвижницька діяльність націоналістів дає результати. Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з’явилася національна символіка, у церквах українською мовою почала правитися Служба Божа. Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості належала “Українському слову”, яке виходило накладом 50 тисяч примірників й поширювалося далеко за межами Києва. “Національно творча роля київського “Українського слова” передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, – писав відомий український учений Юрій Бойко. – Це було те, що являло пряму небезпеку для імперської політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити у цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії” [4; 220].

Газета торкалася різноманітних питань. Чимало місця приділялося висвітленню тих сторінок нашої історії, які були пов’язані з етапами боротьби за незалежність України. Часопис українських націоналістів мав яскраве антиімперське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності української культури і духовності від російської. Були випадки, коли до “Українського слова” чи “Литаврів” приносили статті, в яких автори славили фюрера, його “новий порядок” [4; 221]. Такі дописи О. Теліга не друкувала, навіть з огляду на те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Активним у Києві було політичне життя. Зокрема, з ініціативи фактичного голови ОУН в Україні О. Ольжича було створено Українську Національну Раду, предстаницький орган, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величковський. УНРада у своїх документах нав’язувала себе до традицій Української Центральної Ради й мала стати константою самостійної Української держави.

УНРада налагодила зв’язок з усіма областями України, за її сприяння було відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва, кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів харчування та дров.

Зрозуміло, що активність ОУН у Києві довго не могла бути поза увагою німецької влади. Столиця жила в постійному очікуванні арештів. Перша хвиля репресій прокотилася містом у грудні 1941 року. Було заарештовано низку націоналістів-підпільників, серед яких Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників “Українського слова”. Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито “Литаври”.

Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. “Олена Теліга живе, мов на Клондайку, – згадував Олег Штуль, очевидець тих подій. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 0 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але привітною й підбадьорюючою посмішкою – у помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у свій її величі – в житті реалізувала свої засади до останнього” [5; 341 – 342].

Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності негайно покинути Київ. Вона категорично відмовлялася це робити. Відомо також, що у переддень її арешту до Києва з Кракова повернувся О. Ольжич. Він домагався зустрічі з поетесою з метою переконати її залишити столицю і тим самим врятувати своє життя.

Ольжич згадує: “Більшовицькі провокатори, які гніздяться по всіх німецьких установах, німецькими руками знищують тендітну поросль українських самостійницьких сил. Уже розстріляли редактора газети “Українське слово” Івана Рогача, журналістів Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка. Києвом уперто повзуть чутки про парешти й масові розстріли українських патріотів у Базарі, Радомишлі, Житомирі, Чернігові, Полтаві. О. Ольжич наказує всім розконспірованим членам Організації покинути столицю. Олена рішуче заявляє:

– Я з Києва вдруге не вийду!” [6; 219].

Вона усе своє свідоме життя писала про відвагу, твердість, шляхетність посвяти, своїми творами закликала інших аради майбутнього Української держави йти на смерть. Тож чому вона, автор цих закликів, має сидіти в безпечному запіллі?

Але це тривало недовго: стеження за поетесою з боку агентів гестапо, доноси роблять свою справу. 9 лютого 1942 року гестапо зробило наліт на приміщення Спілки письменників, заарештувало О. Телігу, М. Телігу, І. Ірлявського, проф. Гупала, В. Кобрина та інших, хто з’явився на засідання. Арештованих кинули у в’язницю на вулиці Короленка, 33.

Навіть кати, які допитували, катували та розстрілювали О. Телігу, лишили свідчення, що вона трималася винятково мужньо не лише на допитах, а й під час екзекуції в Бабиному Яру у двадцятих числах лютого. Одному з них дослідники приписують такі слова: “Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка” [7; 593].

Для того, щоб вона вмирала героїічно, добровільно зголосився на смерть Михайло Теліга. Бож ніхто інший, а тільки він гартував її волю, впоював ненавистю до ворогів і любов’ю до розп’ятого краю. Це він навчав її громадське ставити вище особистого. Й Олена виявилася вельми здібною ученицею.

Зі спогадів М. Бачинської-Донцової:

“Однієї ночі, в половині лютого, над ранком, зчинився на в’язничних коридорах рух. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик:

– Хто вийже живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!

Почулися крики катів, посипалися удари, загуркотіли двері – все стихло” [8; 126 – 127].

Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис, зроблений її рукою: “Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху – викарбовано націоналістичний стилізований під меч тризуб [9; 194, 203].

Юрій Бойко відмічає “естетичне враження” від прочитання більшості статей О. Теліги, відчуття невинного пульсування естетичного живчика в усіх її висловах: “Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралель між поетикою її віршів та її есеїв. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною непримиренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну зневагу до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою. Варто лише придивитися, як вона шмагає Черняв і Крижанівських за їхнє негідне ставлення до жінки-українки” (“Якими нас прагнете?”) [10; 275].

Саме стаття “Якими нас прагнете?” (написана у Варшаві, надрукована у “Віснику” в жовтні 1925 року) вражає поєднанням ерудиції, вдумливості із вмінням на всю широчінь поставити проблему сучасного ідеального типу української жінки. “Від славних майстрів, що різьбили статуї грецьких і римських богинь, через великих італійських малярів з їх мадоннами, через співця Беатріче, аж до свободних жінок Готьє й совєтських письменників, великі й малі митці все намагалися відбити в своїх творах той тип жінки, що відповідав би на питання: який є їх ідеал? Якою вони її бажали б бачити?.. Зотілося б відшукати тип жінки, найбільш відповідний нашій добі” [10; 276].

Чітка позиція авторки-націоналістки сполучається з кожною жіночою інтуїцією. Можливість гармонії чисто жіночого елементу з героїчним первнем розгорнено дуже вдало. Сама Теліга писала: “Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу – до жінки, слухняної мужчині рабині. Вона хоче дати мужчинам України нове серце, новий імпульс до нових зусиль і до перемоги” [10; 280]. У хаосі жіночих образів нашої літератури, у плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок, і захопленням тими й іншими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні “вампом”, ні амазонкою. Вона хоче бути жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівно вартісним і вірним союзником чоловікам у боротьбі за життя, а головне – за націю.

Олена Теліга завжди фіксувала як людина ставиться до України, і це значною мірою визначало її ставлення до цієї людини. Будь-яку щиру прихильність до України і роботу заради української справи вона цінувала дуже високо. Цінувала вона Зою Плітас, уроджену Равич, першу дружину Євгена Маланюка за те, що та була свідомою українкою. Обмінюючись у листах з Наталею Лівицькою-Холодною своїми оцінками спільної знайомої, вона писала: “Знаю, дорогенька, що ти їй найбільше закидаєш те, що вона є “слабою” українкою. Але, Натусь, не обвинувачуй її дуже. Не забувай, що по походженню вона не є чистою українкою, а до того це є жінка типу “інтернаціонального”, яка справам нації уділяє небагато часу. Але вір мені, вона не є цілковито пасивною. Знаю чудово, яку війну вона мала зі своїм добрим знайомим чехом-русофілом. Знаю, як вона його усвідомлювала, як боронила справу нашого руху, як вишукувала ріжні твори в англійській, французькій і чеській мові, де б мова йшла про існування укр[аїнської] нації, щоб подарувати потім цьому знайомому, зробивши до них жовто-блакитні обкладинки. А багато наших жінок-українок, які є такими свідомими в українському товаристві, мовчать вперто при представниках чужої нації. І не лише жінки, а й чоловіки!” [11; 286 – 287].

Про себе ж і про Наталю лівицьку-Холодну Олена Теліга впевнено писала: “Наша “українськість” не підпадає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси” [11; 293].

У чому ж феномен Олени Теліги?

Передусім у цілісності її характеру, силі її проетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, ні на мить не сумніваючись у його правильності і правоті. У статті під промовистою назвою “Розсипаються мури” вона написала: “Будемо самим собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності” [11; 389].

Чимало дослідників життя і творчості поетки не можуть збагнути, як “салонна дама”, що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Більше того, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга – зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово “грань”, яким, з одного боку, означувала чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а, з другого, вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок, гідний лицаря.

Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.


[1] Антонич Б.-І. Зібрані твори / Зредагували С. Гординський і Б. Рубчак. – Нью-Йорк; Вінніпег: Слово, Об’єднання укр. Письменників в екзилі, 1967. – 398 с.

[2] Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 – 1939. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

[3] Гирич І. Б., Ляхоцький В. П. Видання україномовних епістолярних джерел кінця ХІХ – ХХ ст.: Методичні рекомендації // Серія “Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика”. – Вип. 38. – К., 2000. – 48 с.

[4] З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій / Під ред. О. Г. Мусієнка. – Вип. І. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 494 с.

[5] Лівицька М. На грані двох епох. – Нью-Йорк: Комітет, 1972. – 535 с.

[6] Маланюк Є. Книга спостережень. – Т. 1. – Торонто: Накладом вид-ва “Гомін України”, 1962. – 525 с.

[7] Матеріяли до історії літератури і громадської думки. – Т. 3: Листування з американських архівів. 1857 – 1933 / УВАН у США; Ред.: Б. Струмінський, М. Скорупська у співпраці з Е. Касинцем і Н. Лівицькою-Холодною; Вступ. ст.: М. Раєв, М. Скорупська; Заг. ред,: Я. Білінський, В. Омельченко, О. Федишин. – Нью-Йорк, 1992. – С. 527 – 751.

[8] Миронець Н. Поетка про поета (Переднє слово публікатора) до рец. О. Теліги на зб. Є. Маланюка “Перстень Полікрата” // Розбудова держави. – 1998. – № 7 – 8. – С. 126 – 128.

[9] “Наймолодший з “п’ятірного грона” – Освальд Бурггардт (Юрій Клен) – Листи до Дмитра Донцова / Вступ. Ст., підготовка листів до публікації та примітки Галини Сварник // Українські проблеми. – 1999. – № 1 – 2. – С. 194 – 203.

[10] Олена Теліга. О, мій краю…: Твори, документи, біографічний нарис / Упоряд. Н. Миронець. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – 496 с., 224 іл.

[11] Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Зб. наук. праць. – Львів, 2001. – 408 с.


ЖУРНАЛІСТИКА – ДУХОВНІСТЬ – ОСОБИСТІСТЬ
Жадько В. О., доктор філософських наук, доцент, завідувач кафедри журналістики Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, докторант (Київ. нац. ун-т ім. М. Драгоманова)

УДК 054 + 37.017.92 (130.122 (477))


ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА

ДУХОВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ
У статті аналізується художня та публіцистична творчість як діяльнісна форма та спосіб освоєння світу, особливо з точки зору утвердження справжніх духовних цінностей.

Ключові слова: творчість, діяльність, духовність, особистість, публіцистика, художній, журналіст.
Творчість як така – визначальний показник справжньої людської свободи, поза творчістю життя активної особистості виступає як рутинне існування. Тільки через творчість індивід розкриває узи цієї необхідності, підноситься над повсякденністю, здійснює свій життєвий задум, проривається з теперішнього до майбуття. Творчість розвивається в загальному потоці історії, але вона взаємозв’язана з духовним життям суспільства та особистості.

Історичний час завжди висуває до творчої особистості свої вимоги. Але як могутня зброя поступу, творчість невтомно ставить свої запитання перед суспільством, активно бере участь у боротьбі ідей, у вирішенні долі людства, бо прерогативою та сутністю буття неординарних особистостей. Дослідження цього питання безпосередньо в контексті України присвячені наукові розробки О. Потебні, Л. Виготського, В. Полонського, К. Шудрі, В. Андрущенка, В. Роменця, В. Антоненка та інших дослідників.

Феномен творчості, як предмет філософського аналізу, має тривалу історію, але традиційно він досліджувався без огляду на розуміння творчості як феномена культури. Дослідники досить часто цікавилися лише окремими складовими тво­рчого процес, що не давало можливості отримати цілісне уявлення про сутність феномена творчості. Цілісно ж творчий процес може бути осягнутий лише крізь призму розуміння його як одного з найважливіших проявів антропності. В тако­му розрізі феномен творчості виступає предметом аналізу для всього ряду наук про особистість, а надто – для філософської антропології. Тому, розглядаючи твор­чість як вияв родової сутності людини, як спосіб подолання її самотності та від­найдення втраченої єдності зі світом, ми вважаємо, що найбільш плідним шля­хом її аналізу повинен стати саме антропологічний зріз. Адже моральнісна, есте­тична, психологічна та інші складові творчого процесу, тісно переплітаючись в процесі творчості, як зазначають сучасні дослідники, виявляються вкоріненими у родову сутність особистості й тому вимагають для свого аналізу виходу за межі ко­жної окремої дисципліни та погляду на творчість з точки зору чогось більш зага­льного, того, що зумовлює людський спосіб буття у світі, та є смислоутворюючим для будь-якого прояву людини.

Людина, це не тільки свобода і вибір (Ж.-П. Сартр), але й творчість. Зазначена тріада – свобода – вибір-творчість – становить своєрідний каркас духовності особистості, визначає основні смислоутворювальні позиції її життєвого шляху. Схожий мотив, хоча й позбавлений містичного змісту, ми зу­стрічаємо у Ю. Лотмана. Тут він постає як необхідний елемент тексту твору: “Голо­вна ж діалектична протилежність, що робить текст творчого доробку живим, в тому, що цей текст є полем напруги між нормою та її порушенням” [1; 485-493]. Тобто, недос­коналість перетворюється на невід'ємну умову здійснення творчого процесу. Знову перед нами протиріччя, адже творчість (тим більше художня) має здійс­нюватися за законами краси. Жорж Санд писала, що маленький камінчик воскрешає в її уяві вид усієї гори, з якої було взято, запах плюща викликає перед її поглядом дикий іспанський пейзаж з усіма його характерними рисами. Всі видатні письменники та журналісти визнають, що вони ясно бачать героїв своїх творів, чують їх мову, ходять серед них. Є випадки, коли навіть втрата зору не позбавляє митця здатності створювати яскраві образи, малювати картини природи (український поет В.Забаштанський у вісімнадцять років втратив зір і за сорок років творчої діяльності написав десятки поетичних книжок, став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за збірку “Запах далини” (1986).

Творчість, за визначенням “Філософського енциклопедичного словника”, – продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли зовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю. Елементи творчості притаманні людській діяльності взагалі, але як окремий різновид діяльності вона характеризується продукуванням нових результатів [2; 630].

Творчість і вчинок – саме ті засади, на яких найдоцільніше досліджувати природу творчості особистості, а також її поступу на шляху до особистісної зрілості. Якщо людина сприймає власне життя як творчість, то вона наповнює кожний момент свого буття учинковим змістом, яким гордиться всеньке життя.

Як слушно зазначив М. Бердяєв, саме завдяки своїй недосконалості людина має можливість наблизитися до непросвітленої матерії та просвітлити її, надав­ши матерії несуперечливої форми. Недосконалість, перетворюючись на необхід­ну умову творчості, на його думку, робить особистість своєрідним посередником між Богом та непросвітленою матерією, що прояснюється лише через творчу ді­яльність людини…Особистість є категорія духовна [3; 296]. Духовність (від франц. Spiritualite) – особливий душевно-інтелектуальний стан окремої людини чи групи людей, що намагаються пізнати, відчути та ототожнити се­бе із вищою дійсністю, яка не відділена від всього сущого та від самої особистості. В умовах пізнавально-інформаційної свободи, культурного розвитку проблема духовності є актуальною як в теоретичному так і в практичному аспектах. Поняттю “духовності” надається багато різноманітних значень. З однієї сторони, досить часто йому приписують вищий, сакральний сенс, що має бути зрозумілим без особливих пояснень. З іншої – його ототожнюють із свідомістю, мисленням, психікою, моральністю особистості.

У творчому процесі величезну роль відіграє натхнен­ня – стан особливо сильного напруження всіх духовних здібностей людини, який дозволяє розв'язувати за ко­роткий час іноді дуже складні завдання. Історія знає немало прикладів, коли в стані натхнен­ня митці створювали за короткий час неповторні шедев­ри (так, славнозвісна Шоста симфонія Чайковського бу­ла написана за два тижні). Такий успіх досягається не з волі випадку, це – винагорода за важку творчу працю, за на­полегливі пошуки найбільш вдалого втілення задуму, результат глибокого вивчення митцем життя.

Інтуїція і натхнення, так само як і фантазія, не є над­банням лише представників майстрів пера чи мистецтва. Вони виступають як істотні компоненти будь-якої творчої діяльності, в то­му числі – науково-теоретичної. Добре сказав про це відомий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері: “Теоретик вірить у логіку. Йому здається, ніби він зневажає мрію, інтуїцію й поезію. Він не помічає, що во­ни, ці три феї, просто переодяглися, щоб спокусити йо­го як влюбливого хлопчака. Він не знає, що саме цим феям зобов’язаний він своїми найпрекраснішими знахідками. Вони з’являються до нього під іменем ро­бочих гіпотез, довільних припущень, аналогій, то ж чи може теоретик підозрівати, що, слухаючи їх, він зрад­жує суворій логіці і прислухається до наспівів муз” [4; 9].

Лю­дина намагається пізнати суще, але це неможливо у зв’язку із недосконалістю її при­роди. Хоча вважається, що таке пізнання можливе, так як між вищою реальністю і людиною є спільні зв’язки. На взаємодію почуттєвого і раціонального в процесі творчості вказувало багато визначних мислителів. Наприклад, Гегель про характер творчого процесу писав: “…майстер пера повинен закликати собі на допомогу, з одного боку, глибоке душевне переживання, глибоке почуття. Тому безглуздо думати, що такі поеми, як гомерівські, створені поетом уві сні. Без продуманості, сортування, розрізнення митець неспроможний опанувати матеріал, який він має оформляти, і нерозумно було б думати, що справжній митець не знає, що він робить. В такій самій мірі митцеві необхідна сконцентрованість душевних переживань” [5; 290].

Природа поняття – “духовності” тісно пов’язана із релігій­ним життям та деякими формами езотеричної (містичної, таємної) практики. Духовна цілісність натури виявляється через інтегральну єдність свідомості, почуття, волі й поведінки. Моральна цілісність творчої особистості ґрунтується на гармонійній взаємодії мислення й способу життя, цілеспрямованості та активності, мотивів і справ.

У науковій літературі стверджується думка про те, що особистість на всіх пла­нах буття має тво­рити теперішнє і майбутнє своїми думкоформами, думкообразами, які матері­алізуються в дійсності. Лю­дина проживає ніби не од­не, а паралельно два життя: матеріальне й духовне. Ду­ховне життя породжує ду­ховність як властивість осо­бистості робити вільний вибір серед ієрархії ціннос­тей (матеріальних і духов­них), який у свою чергу зу­мовлює свободу орієнтацій на ідеал, сенс побудови власного життя. Отже, майбуття нашої планети за­лежить від того, наскільки успішно розв’язуватиметься проблема підне­сення духовності людей, їхнього су­купного рівня свідомості. Таким чи­ном, головною проблемою сучаснос­ті є виховання моральності, відповідальності, передов­сім, у молоді, й це завдання покладено на творчість як основу духовного формування суспільства.

Почуттєвість підкреслює глибоку й розгалужену духовність народу, віру у святе і незаперечне, людинолюбство, моральність, високохудожнє сприйняття світу, емо­ційний характер вдачі. Ця риса характеру й спонукає особистість до творчості. Утилітарно-практична діяльність наповнюється глибоким художнім і естетичним змістом. Ство­рюючи предметний світ, тобто культуру, українська людина наповнює його образами-символами, художністю, живими фарбами свого почуттєвого світосприйняття і світо­бачення. Практично все, створене українцями, – будівлі, реманент, предметно-побу­товий світ чи світ художньої культури – має, так би мовити, одухотворений характер. Причому, означена одухотвореність має в основному оптимістичне спрямування. Туга за втраченим, до якої, між іншим, дехто з дослідників намагається звести сутність на­ціонального характеру українця, аж ніяк не є кінцевим пунктом його світобачення. Творчість стала засобом самозбереження й виживання українського етносу. Через творчість українська людина “пізнавала себе”, спадкоємно передаючи наступним поколінням свій головний скарб – високу духовність. Творчістю особистість утверджувала себе перед світом. Завдяки творчості вона змогла пронести через віки своє одвічне прагнення свободи, викристалізувати його в контексті державності, втілити у волю до дії.

На сучасному етапі, коли в усьому світі помітна тенденція естетизації політики й широко фабрикуються утопічні моделі майбутнього, значно підвищується роль творчості в ідеологічних битвах ХХІ століття, в утвердженні справжніх духовних цінностей. Творча особистість (художник, письменник, журналіст) не може бути байдужим до вимог і потреб своєї епохи, не може не відчувати її надій і тривог, радощів і страждань, не бачити перспектив людського самоствердження. Обов’язок представників сучасної творчої інтелігенції – освітлювати шлях особистості до вдосконалення свого внутрішнього духовного світу. Людина у потоці часу завжди виявляється зв’язаною вибором лише одної з доступних альтернатив, можливість лише одного вибору в рамках однієї ситуації. Але творчість розриває цей ланцюг, постаючи в якості вічного у тим­часовому та минущому, формуючи такий вид реальності (більш вузько худож­ньої реальності), що продовжує існувати в наявності теперішнього в кожний но­вий момент, момент, якій не відходить у минуле навіть у потоці часу та відкри­ває у собі нескінченно різноманітний зміст, що прибуває у постійному станов­ленні.

Творчість – це здатність реалізувати себе в кожній ситуації нескінченно різноманітним чином, здатність впливати не лише на майбутню, але й на будь-яку іншу ситуацію. Іншими словами, це повнота свободи особистості, що є образом вічного становлення, адже творчість передбачає появу нової сутності, що необ­межена простором та часом, не виключаючи при цьому предметної завершеності на рівні форми. Це відбувається за рахунок нескінченного наповнення продукту творчої діяльності новим змістом. Більше того, необхідно зазначити, що для реа­лізації цієї сутнісної функції творчості людині потрібний інший, той, хто сприй­має продукт її творчості, даючи йому шанс на вічність.

Обґрунтування життєвого кредо творчості особистості – через себе, а для всіх – це не просто побудова нової системи відліку духовних цінностей в епоху ХХІ століття, а вираження гуманістичної орієнтації на високоморальну діяльність людини, яка ні на кого не перекладає своєї відповідальності. Усвідомлення гуманної історичної мети визначає й міру того, що дозволене талантові, й межі його особистої моральної свободи.

У більшості анкет, заповнених студентами інституту філології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, ми знаходимо позитивну відповідь на запитання про потребу у творчій діяльності. Ось деякі відповіді: “Думки про творчу діяльність і покликали мене обрати фах журналіста, працівника редакційно-видавничої діяльності”, “Саме бажання присвятити себе творчій діяльності, писати історію сучасності й привело мене в педагогічний університет, який носить ім'я відомого видавця та публіциста Михайла Драгоманова” [6; 343].

З 200 анкет студентів-першокурсників у 121 випадку йдеться про ту чи іншу форму творчої роботи як під час навчання (“бути дописувачем до газет і журналів” – 35%), так і мати свій творчий доробок (“на завершення навчання випустити поетичну збірку” (3%), чи “мати кілька наукових статей, пов’язаних з культурною спадщиною України” – 5%). Встановлено, що найбільша кількість галузей людської діяльності стартує у творчому плані саме у вік молодості. Дослідний матеріал із проблеми реалістичної оцінки ролі творчості для майбутнього майстра слова показує, що само ідеалізація переважає на перших двох курсах (39%) над самореалізацією (21,5%), і тільки на п’ятому курсі, здебільшого під тиском життєвих та об’єктивної дійсності, самооцінка стає порядком реалістичною (29%). Це приводить молоду особу до нової постановки проблеми цінностей – моральних, естетичних, філософських. Студенти виявили більшу критичність до самого поняття творчої особистості. Ось їхні зауваження: “Творчій людині недостатня вища освіта, вона має знати кілька мов, ази економіки та маркетингу”, “Сьогодні творча людина має присвятити себе пошуку істини й добиватися втілення в життя, чого б це її не коштувало”, “Усі вчинки молода людина має балансувати зі своїм внутрішнім світом і бути чесним перед собою”. Головний акцент робиться на морально-психологічних якостях творчої людини, на її відповідальності перед суспільством.

Вище вираження своєї індивідуалізації незначна кількість студентів знаходять в активній діяльності. Це стосується не тільки творчості (літературної, журналістської, художньої), де індивідуальність творчого бачення й зображення є основною вимогою. Навіть наукова творчість, яка має своєю метою відкривати об’єктивні закони дійсності, не може відбуватися інакше, як шляхом використання індивідуального таланту (2 відсотки анкетованих студентів п’ятого курсу обрали наукову тему). Д. Менделєєв високо оцінював роль студентства у науковій творчості. Її евристичне значення, на думку вченого, пояснюється спільністю між мистецтвом і точними науками. Адже те, що створюється в одній галузі інтелектуальної діяльності, за аналогією може викликати щось подібне в іншій галузі і привести до творчих досягнень (39 відсотків випускників педагогічних навчальних закладів працюють у редакціях районних та обласних газет, 4 – стають поетами та письменниками).

Природно, історичний досвід не повторюється. Те, що було притаманне, наприклад, добі Просвітництва, не відновити адекватно в наш час. Але й він не обійдений різнобічними обдарованими особистостями. Згадаємо багатогранність інтересів К. Ціолковського, академіка В. Вернадського, Н. Бора, О. Чижевського, О. Гончара, М. Амосова, В. Забаштанського, А. Москаленка.

Творча особистість, на думку вченого і публіциста Михайла Драгоманова, має бути незалежною від влади і церкви, від державної і світської цензури. Ніхто не може диктувати їй свою волю, змушувати писати вірш, кореспонденцію чи картину супроти внутрішнього бажання, крім всевишнього, що зветься натхненням. Михайло Петрович не вважав нетактовним висловлювати серйозні зауваження навіть метрові європейської культури І. Тургенєву. Український журналіст був повік вдячний побратимові по перу за популяризацію творчості М. Вовчка, Т. Шевченка в Російській імперії, на Заході, а проте не міг розкритикувати за самоцензерування. Як об’єктивний поцінувач літератури, творчості колег по перу, М. Драгоманов дозволив собі висловити, що “…такий письменник, як Тургенєв, мав був би цілком ясно і рішуче зайняти становище, зовсім незалежне й заради нього, якщо треба, друкуватися за кордоном без цензури, як то робили свого часу Вольтер, В. Гюго і т.п.” [4; 9]. Принцип індивідуалізації значною мірою пояснює моральну поведінку молодої людини. Заздрість до справжнього творця, прагнення слави, почесті, поваги, намагання наслідувати вчинки неординарних особистостей, бути несхожим на інших – все це пов'язується в студентів із принципом творчої індивідуалізації (75 відсотків студентів із задоволенням відвідують творчі вечори відомих майстрів пера, художників, науковців).

Сучасна творча особистість, опиняючись між добром і злом, нерідко навіть не має змоги розрізнити, де закінчується одне й починається інше, а розрізнивши та зробивши свідомий вибір, не враховує всіх його наслідків. Це призводить до незворотних деструктивних процесів у її духовному світі, а у граничному ви­падку – навіть до саморуйнації. Коли ж зло переходить у площину моральності та позначає собою спосіб реалізації особистості в світі, спричиняючи руйнацію людини та олюдненого світу, перетворюючись на принцип функціонування людської реальності, тоді воно має з необхідністю бути подолане чи просвітлене, адже сама природа індивіда налаштована на конструктив, а творча діяльність виявляється здатною до такого подолання. Більше того, таке подолання та відновлення втраченої єдності можливе лише на рівні кожної конкретної особистості, яка свідомо обираючи шляхи власної творчої самореалізації в світі, створює загальний культурний простір, що, в свою чергу, виступає, необ­хідною основою для створення духовної єдності людства. У наш час проблема вибору як ніколи гостро постає перед кожною творчою особистістю, і від того, яким буде цей вибір, залежить подальший розвиток духовної культури.

Таким чином, творчість, безперечно, має унікальне, незамінне значення в духовному становленні людства. Займаючи таке непересічне положення в системі людської діяльності, твор­чість (художня та публіцистична) є тією діяльнісною формою, яка здатна розкрити перед особистістю життя її духу таким, яким воно є насправді, в його специфічно людській і власне людсь­кій цілісності. Історично творчий спосіб освоєння світу виростає на тлі ще не диференційованої, синкретичної свідомості, яка саме в такій синкретичній єдно­сті стимулює процеси становлення духовності як окремого індивіда, так і людст­ва в цілому. Художня свідомість містить у собі в нерозчленованій цілісності по­требу та здатність пізнання світу, його ціннісного осмислення, його перетворен­ня нічим ще не обмеженою силою уяви, а також налаштованість особистості на зв’язок з усім, що для неї є небайдужим, і що потім суб'єктивується шляхом пе­ренесення людських властивостей на світ оточуючого. Це реалізуються завдяки тому, що вона виступає єдиним видом діяльності, в якому реалізується вся повнота свободи особистості. Цьому сприяє і діалектична природа творчості, що дозволяє досягати зняття суперечностей між дихотомічними пара­ми (грецьк. – поділ цілого на дві частини): свідоме – безсвідоме, індивідуальне – загальне; конечне – нескінченне, доб­ро – зло тощо. Все це дозволяє нам розглядати творчість як підґрунтя антропності (від грецького – поняття про людину як єдиний та найвищий предмет філософії). Тільки в акті творення особистість отримує здатність осягнути безмежжя власного “я” й втілити його в реальних продуктах своєї життєтворчості.
[1] Лотман Ю. Наука и идеология. – Т. 2. – М., 1997.

[2] Філософський енциклопедичний словник . – К., 2002.

[3] Бердяев Н. Философия свободного духа. –М., 1994.

[4] Антуан де Сент-Екзюпері. Твори. – М., 1964.

[5] Гегель. Твори. – Т. ХІІ. Соцескіз. – М., 1938.

[6] Драгоманов М. Повн. зібр. твор. – Т. 2. – Париж, 1906.



ДИСКУРСИВНІ ПАРАДИГМИ ПРЕСИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка